– Як собі хочеш, Леслі, але я не зобов'язаний усе це вислуховувати!
– А хай би тобі з твоєю ідіотською гордістю!..
– Якщо існує на світі щось нестерпне для мене, то це зневажливе ставлення!
– Якщо існує на світі щось нестерпне для мене, то це БАЙДУЖІСТЬ! – Леслі сховала обличчя в долоні, на руки впали хвилі волосся й сховали її страждання під золотим покривалом.
– Ти кажеш – байдужість? – здивувався я. – Вукі, я ж не маю наміру кидати тебе! Я тільки сказав...
– Ні, маєш! Я не зношу байдужості... – Слова потонули в схлипуванні, їх заглушили руки й золото волосся.
Я пересунув столик, сів поряд з нею на ліжко, притяг у свої обійми напружений клубок її тіла. Леслі не відривала рук од обличчя й далі хлипаючи.
У цей момент Леслі перетворилася на маленьку дівчинку з минулого, яка після розлучення батьків одчула себе всіма забутою й покинутою. Минуло багато часу, й вона встигла заспокоїтись і знову полюбити їх обох, але рубці з дитинства ніколи не зникнуть.
Леслі наполегливо йшла своїм шляхом, усе життя прожила сама й була щаслива в своїй самотності. А зараз дозволила собі вважати, що, позаяк ми провели стільки щасливих місяців разом, вона вперше звільнилась від тієї частини незалежності, яка обернулася для неї самотністю. Леслі теж мала свої мури, й зараз я опинився всередині її фортеці.
– Я з тобою, Вукі, – сказав я. – Я тут.
Вона не помиляється щодо моєї пихи, подумав я. За першого ж натяку на грозу, я втік так далеко, захищаючись, аж зовсім забув, що саме їй довелося долати найважчі випробування. Леслі дужа й розумна, однак – боїться...
В Голлівуді їй довелося побувати в центрі такої загальної уваги, якої я ніколи на собі не відчував. На другий день після нашої дев'ятигодинної телефонної розмови Леслі полишила своїх друзів, агентів, забула про телестудії, політику; ні з ким не стала прощатися, нікому нічого не пояснювала. Вона не знала, коли повернеться й чи повернеться взагалі. Просто зникла, та й годі. Озираючись на захід, я бачив суцільні знаки запитання, які вона розставила над містом: що трапилося з Леслі Перріш?
Зараз Леслі опинилася посеред пустелі. Любу стару кицьку, яка мирно переставилась, аж ніяк не зможуть замінити зовсім не миролюбні гримучі змії та скорпіони, не можуть розрадити піски та скелі й по-своєму жорстокий світ польотів, у якому зараз живе. Вона забула про Голлівуд і поставила на карту все. Довірилася мені в цьому суворому світлі, де ніщо не захистить її, крім тієї життєдайної сили, яка оточує нас, коли ми разом відчуваємо себе щасливими.
Схлипування чулось дедалі рідше, однак я відчував, що її тіло напружене й тверде, наче дерев'яне.
Мені не хотілося доводити Леслі до сліз, але це її власна помилка! Ми домовились провести експеримент і якийсь час прожити разом. У нашій домовленості не згадувалося про те, що ми не можемо провести кілька тижнів окремо одне від одного. Коли Леслі чіпляється до мене, відмовляє мені в праві відлучатися за своїм бажанням, вона сама перетворюється на причину, котра спонукає мене рушити в дорогу. Леслі така розумна. Чому ж вона не розуміє простих речей? Як тільки ми перетворюємося на тюремників, наші в'язні починають домагатися волі.
– Ох, Річарде... – Леслі була бліда й утомлена. – Я хочу, щоб нам пощастило лишитися разом. А ти хочеш цього?
– Аякже! – Так, я хочу, якщо ти дозволиш мені залишатися самим собою, майнуло мені. Я ніколи не стоятиму між тобою й твоїм бажанням. Чому б і тобі не сказати цього?
Вона випросталась і мовчки відсіла од мене на протилежний кінець ліжка. Сліз більше не було. Однак відчувалося, як у повітрі концентрується й тяжіє над нами знегода. Як збільшується відстань між нашими островами.
І тут трапилося щось дивне: я був певен – таке вже траплялося раніше. На заході небо набуло крові, у вікні тьмянів силует покрученого дерева, Леслі була пригноблена тягарем відмінностей між нами. Я хотів поїхати, вона сперечалася зі мною. Плакала, затим довго мовчала, а потім запитала: "Ти хочеш, щоб у нас усе вийшло?" На що я відповідав: "Так, хочу". Після того Леслі лаштувалася сказати: "Ти певний?" Вона вже колись промовляла ці слова, а зараз вона скаже...
Леслі підвела голову й глянула на мене:
– Ти певний?
Мені перехопило подих.
Відповідь я знав дослівно. Колись був відповів: "Ні. Якщо чесно, то я не певний..." Потім усе розтануло: слова, захід сонця, дерево, – все розтануло. Швидкоплинний образ альтернативного тепер майнув і зник, залишивши по собі невимовний сум, таку важку тугу, що на очі навернулися сльози.
– Ти став кращим, – поволі промовила Леслі. – Я бачу, ти змінюєшся проти того, яким був у грудні. Ти такий ніжний, майже завжди, і нам так гарно ведеться разом. Попереду я бачу таке чудове майбутнє, Річарде! Чому тобі хочеться втекти? Ти теж бачиш це майбутнє й одмовляєшся від нього чи просто досі не бачиш його?
В трейлері майже стемніло, але ми не вмикали світла.
– Леслі, щойно я побачив ще щось. Таке вже траплялося раніше?
– Ти хочеш сказати, ця розмова вже колись відбувалася? – запитала вона. – Deja vu?
– Так. Коли ти наперед знаєш кожне слово, яке зараз почуєш. У тебе щойно не було такого відчуття?
– Ні.
– А в мене було. Я достеменно знав, що ти скажеш. І не помилився.
– А що трапилося потім?
– Не знаю. Все щезло. Але мені стало жахливо сумно.
Леслі простягла руку, торкнулася мого плеча; в сутінках я помітив тінь усмішки.
– Так тобі й треба.
– Я хочу повернути це відчуття. Дай мені хвилин десять...
Вона не заперечувала. Я випростався на килимку, заплющив очі. Глибоко вдихнув.
Моє тіло повністю розслаблене...
Ще раз глибоко вдихнув.
Мій розум повністю розслаблений...
Удихнув ще раз.
Я стою біля дверей. Двері прочиняються в інший час...
Трейлер. Захід сонця. Леслі згорнулася клубком, затаїлась у мушлі на протилежному кінці ліжка. Реальна, наче в стереоскопічному кіно.
– Ох, Річарде... – Вона була бліда й утомлена. – Я хочу, щоб нам пощастило лишитися разом. А ти хочеш цього?
– Аякже. – Так, я хочу, якщо ти дозволиш мені залишатися самим собою, подумав я. Ніколи не стоятиму між тобою й твоїми бажаннями; чому б і тобі не сказати цього мені?