Це сталося знову. Поряд з прогулянками, музикою, польотами й вечерями при свічках. За звичкою, я звів нові мури, зачаївся за ними, прикривсь од неї старим щитом. Леслі не сердилась, вона сумувала.
– Ох, Річарде! Невже на тобі лежить прокляття демона, який ненавидить кохання? Ти обіцяв мені, що позбудешся бар'єрів, а не зводитимеш нові.
Леслі виходила з трейлера, вешталася взад-уперед, милю за милею, долаючи злітну смугу планерів.
Жодне демонське прокляття наді мною не чигає, думав я. Варто мені на мить забутися, й вона відразу дорікає мені прокляттям демона. І чому Леслі така схильна до перебільшень?
Вона поверталася, не озивалась ані словом і щось годинами записувала до щоденника.
Настав тиждень, коли ми мали взяти участь у змаганнях з планеризму: я був пілотом, а Леслі – моєю наземною командою. Прокидалися ми о п'ятій ранку, мили, начищали й замотували планер, перш ніж ранкова температура підніметься за сорок градусів, штовхали планер на його місце в черзі на злітній смузі, наповнювали крила баластовою водою. Леслі прикладала мені до потилиці лід, замотаний у рушник, і до самого польоту вистоювала на палючому сонці.
Після того як я піднімавсь у повітря, вона підтримувала зі мною контакт, користуючись рацією вантажівки, поки їздила в містечко по їжу та воду. Леслі була готова підібрати мене й планер, якщо б нам довелося зробити вимушену посадку за сотню миль від аеродрому. Коли я приземлявся, в неї завше було напохваті щось прохолодне. Затим вона допомагала мені заштовхувати планер на його нічну стоянку. А вже після цього перетворювалася на Мері-кінозірку, подавала до столу вечерю в сяйві свічок і вислуховувала мої розповіді про денні пригоди.
Колись Леслі була сказала, що дуже чутлива до спеки, але зараз не подавала й знаку. Працювала самовіддано, наче солдат. П'ять днів підряд не знала спочинку. Ми чудово збували час, практикуючись у польотах, і велика заслуга в цьому належала їй. Леслі відмінно справлялася з обов'язками наземної команди. Так само досконало, як і з усіма іншими справами, за які бралася.
Чому саме в цей час я став віддалятись од неї? Невдовзі по тому, як вона зустріла мене після посадки, знову виросли мої мури, я мусив побалакати з іншими пілотами й не помітив, як Леслі зникла. Мені довелося самотужки штовхати планер на стоянку. В спеку це не так-то й легко. Але сил мені додало роздратування, що вона залишила мене самого.
Коли я ввійшов до трейлера, Леслі лежала долі й симулювала виснаження.
– Привіт, – гукнув я, втомлений важкою працею. – Вельми вдячний за допомогу.
Жодної відповіді.
– Саме те, чого я сподівався після справді важкого польоту.
Нічого. Леслі так само лежала на підлозі, ані пари з вуст.
Мабуть, помітила, що я трохи віддалився, мабуть, знову вгадала мої думки й розлютилася.
Ці ігри в мовчанку – зовсім дурна справа, – подумав я. Якщо її щось бентежить, якщо не до вподоби те, що я роблю, то чому б не сказати про це просто? Вона не розмовляє, то й я не озиватимусь.
Я переступив через неї й увімкнув кондиціонер. Затим ліг, розгорнув якусь вельми розумну книжку й почав читати, думаючи про те, що в нас не дуже привабливе майбутнє, якщо Леслі й далі себе поводитиме отак.
По якомусь часі вона поворухнулась. Незабаром підвелася, втілення безмежної втоми, і поплентала до ванної. Я чув, як насоси подавали воду. Леслі гайнувала воду, бо знала, що мені доводиться довозити кожну краплину води з містечка й самому заповнювати баки трейлера. їй хотілося додати мені додаткового клопоту.
Шум води припинився.
Я відклав книжку. Невже загадковість і чарівність нашого спільного життя в пустелі роз'їдає кислота мого минулого? Чи навчуся я пробачати Леслі шпичаки? Вона все розуміє неправильно й тому відчуває біль. Мені слід бути дорослим і навчитися пробачати, еге ж?
З ванної не чулося ні звука. Напевно, рюмсає, бідолашна.
Я підійшов до дверцят ванної й двічі постукав.
– Мені шкода, Вукі, – сказав я. – Я пробачаю тобі...
– РРРШІШІААААРХХХХХХХ!!!! – хижо вибухнуло зсередини. Пляшечки полетіли в стіну й посипалися додолу дрібними скалками; настала черга глечиків, щіток, фенів.
– ТИ, БІСІВ (ТОРОХ!) СУЧИЙ СИНУ! Я (ТРАХ-БАХ!) НЕНАВИДЖУ ТЕБЕ! ХАЙ БИ МОЇ ОЧІ ТЕБЕ БІЛЬШЕ НЕ БАЧИЛИ! Я ТУТ (Б-БАЦ!) ЛЕЖУ НЕПРИТОМНА, ЛЕДЬ, ДО БІСА, НЕ ВМЕРЛА ВІД ТЕПЛОВОГО УДАРУ, БО ВОЖУСЯ З ЙОГО ТРИКЛЯТИМ ПЛАНЕРОМ, А ЙОМУ НАЧХАТИ, БО ВІН, БАЧИТЕ, ЧИТАЄ КНИЖКУ. Я МОГЛА ВМЕРТИ, А ЙОМУ НАПЛЮВАТИ! (ДЗЕНЬК-БУМЦ-ГАХ!). ЯКЩО ТАК, ТО МЕНЕ ТЕЖ НЕ ОБХОДИТЬ ЖОДЕН РІЧАРД РАЗОМ З ДІДЬКОВИМ БАХОМ! ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ, ЩОБ Я ТЕБЕ БІЛЬШЕ НЕ БАЧИЛА, ДАЙ МЕНІ СПОКІЙ, ТИ, ГИДКА ЕГОЇСТИЧНА СВИНОТО! (ТАРАРАХ!)
Ніхто за все життя так не розмовляв зі мною. Я ніколи не бачив, щоб хтось отак себе поводив. Вона ж усе там потрощить!
Відчуваючи огиду, я гримнув дверима трейлера й побіг до "Меєрса", що пікся на сонці. Спека була несамовита, шкіру наче мурашками обсипало, але я нічого не помічав. Що з нею трапилося? Це задля неї я відмовивсь од своєї Досконалої Жінки? Який же я дурень!
Коли я ще гастролював, то мав ефективний засіб од агорафобії: відразу втікати від натовпу, летіти, куди очі світять, лишатися самому. Це був такий дійовий засіб, що я став застосовувати його, рятуючись од персонофобії, від якої він лікував не гірше. Якщо хтось мені не подобався, я кидав його й опісля вже не повертався до нього навіть подумки.
У більшості випадків то був досконалий засіб – одійти відразу, якщо хтось тобі діє на нерви. За винятком, звичайно, того випадку, шанси якого складають одну двомільйонну, коли цей хтось – твоя споріднена душа.
Я відчував пута на руках і ногах. Волів бігти, бігти, бігти. Вскочити в літак, запустити двигун, не зважати на погоду, нічого не перевіряти, просто піднятись у повітря абикуди, додати якомога більше газу й ГЕТЬ ЗВІДСИ! Потім десь приземлитись, будь-де, заправитися, знову запустити двигун, піднятись у повітря і, – ВПЕРЕД!
Ніхто не має права кричати на мене! Раз – і жодного разу більше! Такої нагоди в неї вже не буде, бо я зникаю назавжди. Трах-торох, готово, кінець, досить!
Одначе так і стояв, тримаючись за розпечену ручку дверцят аероплана.