І все-таки, думав я, плавання під вітрилами – дуже повільний спосіб пересування. Якщо на думку спадає щось інше й хочеться опинитись деінде, то з аеропланом ще можна щось вигадати. За короткий час долаєш великі відстані. А в човні, якщо навіть захочеться чогось іншого, ти не можеш одразу пристати до берега й вийти на суходіл! У човні не можна регулювати висоту з допомогою висхідного й низхідного потоків повітря. Човни завжди на одній висоті. Незмінно. Нудно. Всіляка зміна – це пригода, незалежно від того, йдеться про човни чи про жінок. Крім змін, які пригоди ще можуть бути?
Леслі і я погодилися дотримувати певних правил дружби: цілковита рівність, свобода, тактовність, повага, ніхто не сприймає іншого більш як належне. Договір, що не знає винятків. Якщо правила більше її не задовольняють, хай скаже. Цей роман стає надто серйозним.
Вона б обов'язково сказала щось на кшталт: "У твоєму житті, Річарде, залишається місце для чогось іншого, крім правил?"
Як би я хотів відповісти "ні" і піти від неї.
Як би я хотів зараз порозмовляти про це з нею.
Коли б човни були трохи прудкіші, коли б вони вміли літати!..
Який невлаштований світ. Людей на Місяць ми можемо послати, а ось побудувати літаючий човен – зась.
ДВАДЦЯТЬ ВІСІМ
– Ти готовий, Вукі? – запитала Леслі.
Я знову проводжу з нею багато часу, майнуло мені, таки надто багато часу. Вона організована, як_комп'ютер... Усе, чого торкається, працює бездоганно, чітко й зрозуміло. Її врода засліплює мене як і раніше, Леслі така весела, тепла, люба. Однак правила говорять, що я знищу себе, якщо проводитиму надміру багато часу з однією жінкою. А з нею я проводжу таки забагато часу.
– Ти вже готовий іти? – знову запитує Леслі. Вона в бурштиновому костюмі, золотавий шовк обвиває їй шию, волосся вкладене й старанно зашпилене для тривалої ділової зустрічі.
Я відповів:
– Аякже!
Дивно. Леслі витягає мене з-під чіпких уламків імперії, сама виконує роботу за всіх найнятих мною працівників.
Стен, який до самого кінця не втрачав незворушності, залишаючи свою посаду, сказав: йому шкода, що я втратив стільки грошей. Отак воно часом трапляється, докинув він, що ситуація на ринку обертається проти тебе.
Стенів юрист, що спеціалізувався на податковому праві, вибачався, мовляв, запізнивсь із подачею декларації до Федеральної податкової служби. Вважав їхні вимоги несправедливими... Запізнився лише на два тижні з поданням заявки на повторний розгляд, а ті відмовились розглядати її. Якби не це, він зміг би довести, що я не заборгував ані цента.
Гаррі, бізнес-менеджер, посміхнувся й сказав: проблема з ФПС – ганьба, йому ця справа подобається не більше ніж мені, він робив усе можливе, аби якомога довше втримувати від цієї халепи. До речі, був би дуже вдячний, якби я подумав про виплату йому місячної допомоги в зв'язку зі звільненням.
Якби не Леслі, я б зник в Антарктиці або в Ботсвезоленді. Таку відразу викликали в мене гроші з усіма тими податками, рахунками та обліковими книгами. Хотілося подерти на дрібнісінькі шматки кожен аркуш із цифрами.
– Бувай, – сказала Леслі, коли я сів у машину.
– Бувай.
– Ти знову далеко звідси, Річарде. Бувай.
– Вибач, – сказав я. – Як ти гадаєш, може, мені варто прийняти громадянство Антарктиди?
– Ще рано, – відповіла вона. – Можливо, після сьогоднішньої зустрічі. Якщо в тебе не знайдеться мільйона доларів плюс відсотки.
– Мені це не вкладається в голові! Як міг я стільки заборгувати у вигляді податків?
– Можливо, ти й не заборгував такої суми, – сказала вона, – зате пропустив термін сплати. Зараз уже пізно сперечатись. От чорт, як це мене дратує! Як я шкодую, що не виявилася поряд з тобою, коли ще не було пізно. Вони принаймні могли б тобі все розповісти!
– Все це я розумів на інших рівнях, Вукі, – сказав я. – Гадаю, якась частка мене самого бажала, щоб я все втратив. Гроші не принесли бажаних наслідків, щасливим вони мене не зробили.
– Я дивуюся, що ти це так сприймаєш.
Річарде! – сказав я собі. – Нічого подібного! Звичайно, з грошима ти почувався щасливішим! Чи не мав ти всіх цих літаків?.. Вони ж і зараз твої! А твоя досконала жінка? Звичайно, гроші робили тебе щасливішим!
Яка брехня. Імперія лежала в руїнах, а навколо – все по-аматорськи обклеєне грошима, наче шпалерами. Й посеред усього того найгірший – я. В мене виробився смак до імперського життя, а насправді це була лише піна, збиті вершки, в які для смаку додали ложечку солодкавого миш'яку забуття. Отрута почала діяти.
– Усе мало бути не так, – сказала Леслі. – Було б краще, якби ти взагалі нікого не наймав, а залишався б самим собою.
– Я й залишався самим собою. В мене з'явилось більше іграшок, але я зостався таким, як завжди. І ніколи не займавсь бухгалтерією.
– М-м, – промимрила вона.
Ми всілися навколо столу Джона Маркарта, адвоката, до якого Леслі звернулася, коли я був в Іспанії. Принесли багато гарячого шоколаду, наче було наперед відомо, що зустріч закінчиться не скоро. Леслі відкрила свій портфель із документами, поклала перед собою нотатки, але адвокат заговорив спершу зі мною.
– В документах ви показуєте втрати основного капіталу на противагу звичайним прибуткам, – сказав він. – До цього зводиться вся суть справи, так я зрозумів?
– Гадаю, проблема полягає в тому, що я доручив свої справи фінансовому генієві, який знався на фінансах ще менше, ніж я, а мої знання – на нулі, – сказав я. – Гроші, які він укладав у справу, не були просто цифрами на папері. То були справжні гроші, але – фіть! – і розчинилися на ринку. Федеральна податкова служба не передбачила в декларації статті для цього "фіть". На мою думку, саме в цьому суть справи. Якщо чесно, то я не відаю навіть, що той знавець записав у декларації.
Мушу сказати, я сподівався почути од вас відповіді, а не запитання. Адже це я вам плачу гроші за роботу, на якій, як я розумію, ви повинні знатися...
Маркарт дивився на мене з дедалі більшим здивуванням. Він простяг руку за своєю кавою й дивився на мене поверх чашки так, наче та може захистити його від маячні клієнта.
Тут утрутилася Леслі, і я відчув, що подумки вона просить мене посидіти мовчки, якщо це можливо.