Міст у вічність

Сторінка 48 з 91

Річард Бах

– А тепер спробуй потягти штурвал на себе. На півдюйма...

Коли на обрії вимальовувавсь аеропорт Сан-Дієго, її перший урок закінчився й вона почала шукати в небі та показувати мені літаки розміром не більші від порошинок на відстані щонайменше п'ятнадцять миль. Її очі були не тільки гарні, а ще й винятково пильні. Було дуже приємно летіти разом з нею.

– Ти б стала добрим пілотом, якби захотіла. Ти дуже ніжно керуєш літаком. Більшість людей, як запопадуть штурвал, то не звертають уваги на прохання про обережність, а починають тягати та сіпати штурвал, і літаком кидає в різні боки... Якби я був літаком, мені було б Приємно мати тебе за пілота.

Леслі скосувала на мене, нічого не відповіла, й далі шукаючи в небі інші літаки, а тим часом ми поступово знижувалися на підході до Сан-Дієго.

Ввечері того ж дня, після повернення до Лос-Анджелеса, після такого ж спокійного перельоту, як уранці, вона дочекалася, коли ми опинились у ліжку, й аж тоді визнала:

– Дозволь відкрити тобі таємницю, Вукі...

– Дозволю. Що то за таємниця?

– Я до смерті боюся літати! ДО СМЕРТІ! Особливо легкими літаками. Ще до сьогоднішнього дня, якби хтось приставив мені до скроні пістолета й сказав: "Або ти сідаєш у цей маленький літак, або я натискаю на спусковий гачок", я б відповіла: "Стріляй!" Не можу повірити в те, що сьогодні трапилося. Я була нажахана до смерті, але зуміла це подолати!

– Невже? – здивувався я. – Ти справді боялася? Чому ж не сказала? Ми ж могли поїхати "Бантою"... – Ні, я не міг повірити. Жінка, яка стільки важить для мене, – боїться літаків?

– Ти б мене зненавидів, – пояснила вона.

– Нічого подібного! Я просто подумав би, що ти дурна гуска, але до чого тут зненависть! Я знаю багатьох, кому не до вподоби літати.

– Я не кажу, що мені не сподобалося, – сказала вона. – Я не зношу польотів! Навіть на великих літаках, на пасажирських. Зважуюся сісти на пасажирський літак тільки в тому випадку, якщо це вкрай необхідно. Заходжу всередину, сідаю, хапаюся за бильця крісла й щосили стримуюсь, аби не закричати. І це ще до того, як увімкнуть двигуни!

Я обняв Леслі за плечі:

– Бідолашна дівчинко! Ти й словом не прохопилася. Коли сідала в мій "Меєрс", тобі, напевно, здавалось, ніби настали останні хвилини твого життя?

Леслі кивнула й уткнулася носом мені в плече.

– Яка ти безстрашна дівчинка!

Вона знову закивала.

– Але вже по всьому! Ввесь страх минув, і відсьогодні, хоч би куди ми поспішали, добиратимемося повітрям. Потім ти сама навчишся літати й отримаєш свій власний літачок...

Леслі згідливо кивала аж до слів "хоч би куди ми поспішали", та, почувши наступні слова, сахнулась, очі її полізли на лоба, підборіддя затремтіло. І ми разом зайшлися сміхом.

– Стривай, Річарде! Я зовсім не жартую! Більше за все на світі я боюся літати! Тепер ти знаєш, як я ставлюся до свого друга Річарда...

Я пішов на кухню, дістав з холодильника морозиво та шоколадну помадку й поклав на стіл.

– Це слід відсвяткувати, – сказав я, аби приховати розгубленість від щойно почутих слів "тепер ти знаєш, як я ставлюся до свого друга Річарда". Щоб подолати страх висоти, необхідні довіра й такі сильні почуття, як саме кохання, а кохання – це перепустка до катастрофи.

Раз у раз, коли жінка казала, що кохає мене, ми наближалися до кінця наших взаємин. Чи втрачу я свого вродливого друга Леслі в палючих обіймах ревнивого посідання? Вона ніколи досі не казала, що любить мене, я й сам не сказав би цього й за тисячу літ.

Я не раз попереджував своїх слухачів: "Бережіться, якщо вам кажуть, ніби вас люблять!" Не треба сприймати мої слова на віру. Кожен може переконатись у їхній правдивості на прикладі власного життя. Батьки товчуть дітей і говорять, що люблять їх, дружини та їхні чоловіки катують одне одного словами та вчинками під час гострих, наче ножі, суперечок і теж стверджують, буцімто люблять одне одного. Постійне гноблення, суцільне нехтування людини людиною, яка декларує своє кохання.

Хай Бог порятує нас від подібної любові. Чому таке багатообіцяюче слово розіп'яли на хресті обов'язку, роз'ятрили шпичаками повинностей, задушили лицемірством, знівечили звичкою. В усіх мовах поряд зі словом "Бог" слово "любов" найбільш спотворене щоденним ужитком. Найвищою формою стосунків між людьми є дружба, коли ж на сцену виходить любов, дружба вмирає.

Я приготував для Леслі шоколадну помадку. Очевидно, вона говорила зовсім про інше. Слова "тепер ти знаєш, як ставлюся до свого друга Річарда" свідчили про довіру й повагу, про ці найстрімкіші верхи, яких може досягти дружба. Вона говорила аж ніяк не про любов. Мені так не хочеться втратити Леслі!

ДВАДЦЯТЬ СІМ

Зорі завжди лишаються нашими постійними друзями, подумав я. З десяток сузір'їв я знав, коли мені було десять років. Той десяток та ще видимі планети й кілька зірок зостаються моїми друзями й сьогодні, хоча відтоді, як ми вперше познайомились, минуло ой скільки ночей.

Блискуча м'яка зелень води вигиналася й бігла хвилями, пробуджена вітрильником посеред глупої ночі. Мініатюрні яскраві вихори й воронки спалахували на мить і гасли за кормою.

Я сам-один плив під вітрилом уздовж західного узбережжя Флориди, на південь від Сенібела в напрямку Кіз. Тримав курс по зірках, слідкував за тим, аби щогла вказувала на сузір'я Ворона – зоряне вітрило. Надто маленьке вітрило, щоб додати швидкості.

Легенький нічний бриз, напрямок схід – північний схід.

Цікаво, чи водяться в цих водах акули. Не хотілося б випасти за борт, подумав я машинально, а затим у голові майнуло: чи мені справді не хочеться звалитися за борт?

На що це схоже, коли йдеш на дно? Люди досвідчені говорять, начебто тонути не так-то й страшно. Кажуть, урешті настає вмиротворення. Багато людей побували на крок від смерті й повернулися до життя. Вмирання, розповідають вони, – найпрекрасніша мить життя, й вони вже позбулися страху смерті.

Чи потрібні мені сигнальні вогні, коли я тут зовсім сам? Даремна трата електрики, даремно розряджаються батареї.

Човен удовжки тридцять один фут – це саме те, що потрібно. Трохи більший уже потребує команди. Я щасливий, що мені не потрібна команда.