Міст у вічність

Сторінка 43 з 91

Річард Бах

Від почутого в мене пересохло в горлі.

– Це твоя відповідь?

– Ні. Але відповідь витікатиме з того, про що я тобі оце розповів.

Він замовк. Ми опинилися над лугом на косогорі. Він поглянув униз. На краю трав'яного килима стояла жінка. Вона дивилася в наш бік і махала рукою.

– Хочеш посадити літак? – запитав він мене й кивнув на штурвал.

– Це поле надто маленьке. Я не зможу приземлитися на ньому з першого заходу. Краще це зроби ти.

Він вимкнув двигун, зробив широкий захід, і літак ковзнув униз. Тільки-но лишилися позаду останні дерева край лугу, літак різко пішов на зниження, пірнув, мало не чіпаючи трави, й знову плавно вирівняв ніс. Але замість того щоб підніматися, якусь мить надлегка машина планерувала, потім торкнулась колесами землі і зупинилася просто перед Леслі. Від цієї Леслі ще дужче перехоплювало дух, ніж від тієї, яку я зустрів у Каліфорнії.

– Привіт, – сказала вона. – Я так і думала, що застану вас тут в одному літаку. – Вона поцілувала другого Річарда, скуйовдила йому волосся. – Ти розповів йому про його долю?

– Про те, що він утрачає й що виграє, – сказав Річард. – Усе чудово, люба! Він уважатиме, що ти йому приснилася.

В неї було довше волосся, ніж я звик, і обличчя видавалося ніжнішим. На ній жовтіла тонка шовкова блузка з високим комірцем, яка могла б здатися надто аскетичною, якби не була такою прозорою. Широка яскрава стрічка на талії. Вільні штани морського крою закривали ноги аж до сандалів.

Мої серце ледь не спинилось, мої стіни мало не впали просто тут, перед нею. Якщо мені судилося провести роки на землі з однією жінкою, подумав я, то нехай цією жінкою буде вона.

– Дякую, – сказала Леслі. – Я зумисне вбралася так. Нам нечасто доводиться зустрічатися з предками... не так часто в розквіті життя. – Тільки-но той Річард ступив на землю, вона обняла його однією рукою, обернулась у мій бік і всміхнулася. – Як справи, Річарде?

– Страшенно заздрю, – відповів я.

– Облиш, – проказала вона. – Колись літак буде твоїм.

– Я заздрю твоєму чоловікові, літак тут ні до чого, – сказав я. – Заздрю йому, бо в нього така дружина.

Вона спалахнула.

– Ти з тих, хто з відразою ставляться до шлюбу, еге ж? Шлюб – це "нудьга, занепад, неминуча втрата взаємоповаги"!

– Можливо, втрата не є неминучою.

– Це втішає, – сказала Леслі. – Гадаєш, колись зміниш своє ставлення до шлюбу?

– Так, якщо вірити твоєму чоловікові. Але, якщо не мати перед очима тебе, навіть не уявляю, як це може трапитися.

– Такою ти більше її не побачиш, – утрутився майбутній Річард. – Цю зустріч ти також забудеш. Треба самому пройти ввесь шлях, на добре чи на зле.

Леслі поглянула на нього знизу вгору й додала:

– У багатстві чи в бідності.

Він ледь помітно всміхнувся їй у відповідь:

– Поки смерть не зблизить нас іще більше. – їхні слова трохи мене спантеличили, але подобались...

Затим Річард звернувся до мене:

– Наш час закінчується, Річарде. Відповіді, які ти почув, забудуться. Можеш іще політати, якщо бажаєш. А нам слід поспішати туди, де ми прокинемось, у рік, такий далекий і водночас – близький тобі. Я саме пишу нову книжку, і якщо мені пощастить, прокинувшись, одразу запишу цей сон.

Він повільно підніс долоню до и обличчя, наче хотів торкнутися його, й зник.

Леслі зітхнула, шкодуючи, що час минув.

– Він уже прокинувсь, а за хвилю прокинусь і я.

Вона підпливла на крок ближче до мене і, як це не дивно, ніжно поцілувала.

– Тобі буде нелегко, бідолашний Річарде. – Їй теж буде нелегко. Тій Леслі, якою колись була я. Попереду важкі часи! Не бійся. Якщо тобі потрібна магія, позбався своїх лат. Чари набагато сильніші, ніж криця!

Очі, наче світанкове небо. Вона так багато знала!

Жінка, всміхаючись, розчинилася в повітрі. Я стояв посеред лугу наодинці з надлегким літаком. Не став знову піднімати його в повітря. Я згадував усе, що тільки-но відбулося, намагавсь укарбувати в пам'яті її обличчя, слова, а потім усе довкруж розтануло.

Коли прокинувся, за вікном було темно, по шибках повзли краплі дощовиці, за вікном мерехтіли відблиски світла з будинків на тому березі озера. Я випростав ноги й ще довго сидів у темряві, згадуючи сон. Біля крісла лежали записник і ручка.

Сон про польоти. Доісторична крилата істота з барвистим пір'ям, яка принесла мене до найвродливішої в світі жінки! Жінка промовила одне-єдине слово: "Чари".

Чари. Я бачив ще щось, але згадати не міг. Лишилося тільки одне почуття – кохання, кохання, кохання. Ні, вона не була сном. То була справжня жінка, і я торкнувся її! Одягом їй служило сонячне сяйво! Реальна жінка, а я не можу її розшукати!

Де ти?

Я впав у розпач, пожбурив записником у шибку. Записник відскочив од вікна, розкрився, зашелестів сторінками і впав на навігаційні карти Південної Каліфорнії.

– Зараз, хай йому чорт! Де ти ЗАРАЗ?

ДВАДЦЯТЬ ЧОТИРИ

Коли це трапилося, я був у Мадриді. Під час рекламної поїздки з нагоди видання моєї книжки в Іспанії. Я відважно, дарма що ввесь час затинався, давав інтерв'ю іспанською мовою, чим неабияк потішав телеведучих і журналістів. А що хіба? Мені ж подобається, коли візитери з тієї ж Іспанії, з Німеччини, Франції, Японії або Росії, прибувши до Америки, відмовляються від послуг перекладачів і самотуж відповідають на запитання англійською мовою. Дарма, що трохи ріже вухо синтаксис або слова вживаються трохи не так, як би це зробив хтось місцевий, зате ж приємно спостерігати за цими людьми, котрі відважно втримують рівновагу на канаті, намагаючись розмовляти з аборигенами!

– Думки та події, що ви їх описуєте, пане Бах... Чи вірите ви в них самі, чи дають вони щось особисто вам? – Камера навпроти щось собі потиху муркотіла, очікуючи, поки я сам собі перекладу запитання.

– В усьому світі не знайдеться жодного письменника, – я старанно вимовляв слова з максимальною для себе швидкістю, – котрий зміг би написати книжку про ідеї, в які не вірить сам. Правдиво ми можемо писати тільки про те, в що справді віримо. Не те, щоб я сам належним чином... як по-іспанському сказати "потверджувати"?., потверджував свої слова про те, що слід жити згідно зі своїми ідеалами, але я вдосконалююся день у день!