Геть від авіакоридорів, на північ до лінії грозового фронту. Ще десять хвилин – і ми ковзаємо м'якими верхівками хмар, скочуємося їхніми схилами в чисте повітря і вниз, у серце стихії.
Малим я залазив у густі бур'яни й спостерігав за хмарами, уявляв, як інший "я" з такої ж, як оця, висі розмахує хоругвою й кричить хлопчині, що внизу, в бур'янах: "Агов, Річарде!" Але висота заважала почути його. З очей котилися сльози, – так хотілось бодай на мить опинитися серед хмар.
Літак послухавсь команди, піднявся вище, метнувсь до верху хмари, наче австрійський лижник у стрибку з трампліна. На дуже коротку мить крила пірнули у важку мряку, піднялися вище й понесли нас далі. Позаду, авжеж, затріпотів кучерявий хмаркоподібний слід, позначаючи траєкторію стрибка.
– Егей, Річарде! – подумки вигукнув я. Набагато голосніше, ніж міг би крикнути насправді. Привіт Річардові, хлопчикові в бур'янах, тридцять років тому. Тримайся свого прагнення до неба, синку, і я обіцяю: те, що ти любиш, знайде спосіб одірвати тебе від землі, підняти в лячну й радісну височінь, де ти знайдеш відповідь на всі свої запитання.
Ми піднялися високо-високо. Навколо миттєво змінились обриси хмар.
Чи почув він мене?
Чи можу згадати я, ніби колись давно почув з неба обіцянку, яку допіру дав хлопчині, що колись спостерігав за мною з бур'янів? Можливо. Але то були не самі слова, а лише тверда переконаність, що настане час і я полечу.
Ми сповільнилися, перекинулись і стали прямовисно знижуватися. Цікава думка! От якби ми могли перемовлятися з собою, але з різних часів. Річард сьогоднішній підбадьорює колишнього, малого Річарда, торкається його душі не словами, а глибоко захованими згадками про пригоди, які ще попереду. Наче з допомогою радіостанції, що працює на частоті мозку й передає бажання та приймає інтуїтивні почуття.
Скільки всього можна було б довідатися, якби була можливість провести бодай годину, бодай хвилин двадцять із собою майбутнім! Скільки всілякого можна було б розповісти собі колишньому!
Поволі-поволі, якомога легше торкаючись ручок управління, виводжу літак з прямовисного падіння. На максимальній швидкості не можна вдаватися до різких маневрів, інакше літак розпадеться на друзки, які потім одна за одною попадають у болото. Нижня межа хмар майнула за спину низкою мирних вибухів, унизу в полі зору на мить з'явилася дорога. Це був би славетний експеримент! Привітатися з усіма Річардами, які випереджають мене в часі, й знайти спосіб почути, що вони скажуть. А інші мої втілення в альтернативних майбуттях? Ті, які прийматимуть зовсім інші рішення, ніж я, ті, котрі повернули ліворуч там, де я звертатиму праворуч? Що б могли повідати мені вони? Краще в них життя, ніж у мене? Як змінили б його вони, знаючи те, що їм уже відомо зараз? Не кажучи вже, подумав я, про Річардів в інших життях, у далекому майбутньому, якщо відраховувати від Тепер. Якщо усі ми існуємо Тепер, чому не можемо спілкуватися?
Поки в полі зору знову з'явилася злітна смуга, реактивний малюк устиг пробачити мені давню неувагу, й ми знову подружилися. Важче було мені вибачити собі самому. Але так воно й буває зазвичай.
Ми скинули швидкість і приготувалися до приземлення. Приблизно таку ж картину я побачив того дня, коли вийшов з автобуса й прямував до аеропорту. Чи зможу зараз побачити себе тодішнього? Того, який крокував дорогою зі спальним мішком, звикаючи до новини, що став мільйонером? Що я повинен йому сказати? О Боже, що йому сказати!
Приземлятися було так само легко, як було важко підніматись у повітря. Мій БД-5 утихомирився під час останнього заходу, торкнувся смуги мініатюрними шасі, довго котився до останньої доріжки. Потім акуратно звернув, і за хвилину ми опинилися в ангарі. Запалювання вимкнене, турбіни ще трохи пооберталися й зрештою зупинились.
Я поплескав долонею по фюзеляжу, – подякував машині за політ. Так заведено в пілотів, які вважають, що літають уже набагато довше, ніж їм відпущено долею.
Інші літаки поглядали на нас із заздрістю. їм теж кортіло в небо, вони потребували польотів. Бідолаха "Віджен" і собі, хоча в його правому двигуні протікає мастило. Навіть його обтюратори підсохли, – так довго він був без ужитку.
Чи зміг би я дізнатися про майбутнє цих літаків так само, як про своє? Якби постарався й довідавсь лише про майбутнє "Віджена", то теж не став би сумувати. Він цілком міг стати літаком-телезіркою, з'являючись на початку кожної серії надзвичайно популярного телесеріалу, у якому літатиме на живописні острови, сідатиме на морську поверхню, підпливатиме до пристані, такий блискучий і симпатичний. І мастило не протікатиме. Зрештою, в нього б не було такого майбутнього без теперішнього часу, в якому він існує, вкритий порохом, нидіє в ангарі після того, як провів зі мною в повітрі кількасот годин.
Так само і в мене попереду залишається якесь майбутнє, яке б не могло здійснитися, якби спершу я не побував у теперішньому стані свободи й самотності.
Я піднявся східцями до хати. Повністю заглибивсь у роздуми про можливість контактів з іншими втіленнями самого себе, з Річардами колишніми, з Річардами прийдешніми, з собою, яким я є в інших життях, на інших планетах іншого примарного часу-простору.
Чи займається хтось із них пошуками спорідненої душі? Чи пощастило комусь із них розшукати її?
Інтуїція – моє майбутнє-минуле незмінне "я" – шепнула мені у відповідь: "Так".
ДВАДЦЯТЬ ТРИ
Я заглянув до шафи, дістав бляшанку юшки, локшину, вирішив нашвидкуруч приготувати для себе італійський обід. Ну, можливо, не зовсім італійський, але гарячий і поживний. Саме такий, як люблю.
Озирнись навколо себе, Річарде. Чи можна назвати те, що побачиш, життям, якого ти прагнеш?
Страшенно самотньо, подумав я й поставив каструлю на плиту, забувши запалити вогонь. Мені не вистачає Леслі.
Почувся брязкіт металевих лат, і я важко зітхнув.
Не турбуйся, заспокоював я себе, не переймайся; я знаю все, що ти можеш сказати, не маю жодних сумнівів щодо твоєї логіки. Бути разом – означає повільне нудне руйнування. Можливо, мені бракує зовсім не Леслі. Мені бракує того, що вона зараз утілює для мене.