– А як ви відішлете листа назад у минуле? – запитала жінка.
– Не знаю, – сказав я, дописуючи речення на картці. – А хіба не буде жахливо, якщо настане день, коли ми навчимося посилати будь-що в минуле, а посилати – нічого? Отож я вирішив потурбуватися про вміст посилки. А вже потім поміркую над тим, як її надіслати.
Я часто картав себе, що зле було не відати того чи того в десять років. У дванадцять було б непогано знати набагато більше. І яка втрата, коли розуміння цього приходить із запізненням на двадцять років.
– Куди ви прямуєте? – запитала жінка.
– З погляду географії?
– Так.
– Подалі від зими, – відповів я. – На південь. До Флориди.
– А що у Флориді?
– Не знаю напевно. Думаю зустрітися з подругою, але не відаю, де вона зараз. – Ось він, подумав я, короткий підсумок дня.
– Ви обов'язково її розшукаєте.
Я розсміявся й поглянув на неї.
– Чи знаєте ви, про що говорите, кажучи "ви обов'язково її розшукаєте"?
– Так.
– Тоді поясніть, будь ласка.
– Ні, – відказала жінка й загадково всміхнулася. В її очах з'явивсь темний полиск, і тепер вони видавалися цілком чорними. Гладенька шкіра, засмагла, кольору волоського горіха, без зморщок, жодного натяку на те, що вона за людина. Настільки юна, що її обличчя ще не встигло сформуватись остаточно.
– Отож "ні", – посміхнувся я.
Автобус із гудінням котився пустельною автострадою, обабіч шляху в протилежний бік утікали ферми, справжні палітри осінніх кольорів. На цьому полі міг би сісти біплан, подумав я. Телефонні лінії край поля тягнуться досить високо, але "Фліт" зумів би підринути...
Хто ця незнайомка поряд? Може, усмішка згори у відповідь на мої страхи – випадковість, яку дано мені, щоб погасити сумніви? Можливо. Цілком можливо. Вона могла бути Шимодою у масці.
– Ви літаєте? – недбало запитав я.
– Хіба б я сиділа в цьому автобусі? Сама лише згадка про літаки викликає в мене роздратування, – сказала жінка. – Літаки!... – Вона здригнулася і похитала головою. – Ненавиджу літати. – Тоді відкрила сумочку і сягнула всередину. – Ви не заперечуватимете, якщо я запалю?
Я втиснувся в крісло, інстинктивно зіщулився.
– Чи я не заперечую? Сигарета? Прошу вас, пані!.. – Я хотів пояснити їй якось так, щоб не образити її. – Ви ж не хочете... ви хочете впустити дим у цей невеличкий повітряний простір? І примусити мене, котрий вам нічого злого не зробив, удихати дим? – Якби вона була Шимодою, вже б здогадалася, як я ставлюсь до сигарет.
Мої слова ошелешили її.
– Що ж, вибачте, – нарешті промовила вона, взяла сумочку й пересіла на інше сидіння, далі від мене. Сумна, ображена й сердита.
Дуже зле. Такі темні очі...
Я знову взявся за ручку, щоб писати хлопчині з далекого минулого. Що я міг розповісти йому про пошуки спорідненої душі? Ручка застигла над карткою.
Я виріс у будинку, оточеному парканом із нефарбованими воротами з білих струганих дощок. У воротах просвердлили дві дірки, щоб через них міг дивитися собака. Пам'ятаю, якось пізно ввечері, коли місяць уже піднявся височенько, я повернувсь додому з шкільних танців. Зупинився, поклав руку на ворота й так тихенько, що навіть собака не почув, став промовляти сам до себе й до жінки, яку колись покохаю:
– Я не знаю, де ти, але ти живеш десь на цій планеті й одного дня ти і я торкнемося цих воріт так само, як зараз торкаюся їх я. Твоя рука торкнеться цієї дошки. Ось тут! Потім ми ввійдемо на обійстя, й перед нами відкриється усе прийдешнє та минуле. І ми станемо одне для одного тим, ким ще ніхто й ніколи в світі не був. Зараз не можемо зустрітись, і я не знаю чому. Та якогось чудового дня всі наші запитання знайдуть відповіді, й нас заполонить щось таке яскраве... і кожен мій наступний крок буде ще одним кроком на мосту, яким ми повинні пройти, щоб зустрітися. Скільки ж доведеться чекати? Відгукнись, будь ласка.
Багато чого з дитинства вже забулось, але ці хвилі біля воріт пам'ятаються. Кожне слово.
Що розповісти йому про неї? – "Любий Річарде! Чи відомо тобі, що минуло вже двадцять років, а я досі лишаюся самотнім?"
Я відклав записник, обернувся до вікна, але очі мої нічого не бачили. Сьогодні, звичайно, я підсвідомо готовий до деяких відповідей для нього. І для себе також.
Підсвідомість має виправдання. Важко розшукати ту жінку, Річарде, яка тобі потрібна! Ти тепер не такий згідливий, як колись, стадія неупередженості вже за плечима. І справді, все, в що ти віриш, за що ладен віддати життя, більшості людей може видатися смішним чи навіженим.
Моя пані, думав я, тобі не доведеться дошукуватись тих відповідей, що я вже знайшов. Цей світ навіть віддалено не такий, яким здається; все, про що ми думаємо, збувається; нічого надзвичайного нема в дивах. Ти та я. Ми доти не зійдемося, доки...
Я розгублено закліпав очима. Вона повинна бути достеменно такою ж, як я!
Звісно, вродливішою, бо я так люблю красу. Але вона повинна поділяти як мої упередження, так і пристрасті. Не можу уявити собі кохану жінку, за якою тягнеться хмара диму й сиплеться попіл. Якщо вона боїться літаків чи ще чогось, якщо не звикла покладатися виключно на свої сили, якщо їй бракує смаку до пригод, якщо в неї не викликають усмішки дрібнички, які я називаю гумором, то нічого в нас не вийде. Якщо вона не хоче ділитися грошима, коли вони є, й уявою, коли їх бракує, якщо їй не подобаються єноти... Ох, Річарде, все це було б надто складно. Без усього переліченого, та ще без багато чого іншого краще парубкувати й далі!
Їдучи з Луїсвілля до Бірмінгема Шістдесят п'ятим шосе штату, я наприкінці записника склав перелік під назвою "Досконала жінка". Закінчивши дев'яту сторінку, похнюпився. Важливим видавалося кожне слово. Та хто б міг відповідати цим вимогам... Я й сам не відповідав їм!
І я мовби враз протверезів, аж у скронях загупало. Сам нікчемний, а, бач, від інших вимагаю досконалості. Це тільки заганяє мене в глухий кут.
Що освіченішими ми стаємо, то менше здатні жити поряд з будь-ким. Що більше дізнаємося, то більше схильні до самодостатнього життя.
Я швиденько занотував цю думку. На вільному місці в кінці сторінки додав ледь помітними літерами: навіть я.
Невже треба все переписати? Чи можу я бути певним, що думки неправильні? Невже то добре, якщо вона палитиме, або ненавидітиме літаки, або ж не зможе обійтися без кокаїну?