Вона зникла в будинку, а я вигідно вмостився на сидінні, випростав ноги, позіхнув. Чому б не скористатися вільною хвилею, майнуло мені, й не компенсувати собі нічний відпочинок? Для цього потрібно провести п'ятихвилинний сеанс автосугестії.
Я заплющив очі, глибоко вдихнув. Моє тіло зараз повністю розслаблене. Ще раз. Я міцно сплю. Я прокинуся, тільки-но повернеться Леслі, прокинусь повністю відпочивши, як після повноцінного восьмигодинного сну.
Автосугестія для відпочинку особливо незамінний спосіб, якщо ви попередньої ночі спали не більше двох годин. Моя свідомість провалилась у темряву; вуличні звуки стихли. Зупинився час, загрузнувши в глибокій смолі. І тут серед антрацитової темряви – СВІТЛО!
Наче зірка вибухнула перед очима. В десять разів яскравіша від сонця. Вибух світла заглушив мене.
Жодної тіні, жодних спалахів неба й землі, простору, часу, людей і слів... нічого, тільки – СВІТЛО!!
Я гордо ширяв у небутті. Знав, що це не просто світло – неохоплене невпинне сяйво, що пронизує те, чим колись був я; це не просто світло. Воно тільки символізує світло, тільки представляє якусь іще яскравішу сутність, котра є предтечею Любові! Такої палкої і всесильної Любові, що саме поняття всесильності – не більше, як примха розуму, незрівнянна з грандіозним почуттям кохання, що поглинуло мене.
ЦЕ Я!
ЦЕ ТИ!
І КОХАННЯ – ЄДИНЕ, ЩО ДОРОГЕ НАМ!
З мене виплеснула радість, від любові я розпорошився на атоми, наче сірничок – на сонячній поверхні. Нестерпна радість, я не витримаю! Мені стало нічим дихати! Прошу, досить!
Тільки-но я скрикнув у знемозі, як Любов відступила, розчинилась у місячній ночі над Беверлі-Гїлзом у північній півкулі третьої планети маленького сонця крихітної галактики другорядного всесвіту, в примхливій свідомості з уявного простору-часу. Я був безмежно великою мікроскопічною формою життя, що спіткнулася на порозі свого іграшкового будинку, на одну мікросекунду встигла побачити свою власну природу й ледь не випарувалася від шоку.
Я прокинувсь у "Банті". Серце стугоніло в скронях, обличчя тонуло в сльозах.
– Егей! – гукнув я. – Гей, гей, гей!
Кохання! Всепоглинаюче кохання! Якщо б воно було зеленого кольору, то було б таке трансцендентально зелене, що годі уявити з допомогою Принципу Зеленого... Наче стоїш на велетенській кулі, як на сонці, але не на сонці, ніде не видно її країв, ніяких обріїв і таке сліпуче світло без світіння, я на власні очі бачив найяскравіше... І в той же час мої очі НЕ МОГЛИ ВИТРИМАТИ РАДОСТІ цього кохання... Так, наче я пустив останню свічку в темне провалля, а згодом, аби допомогти мені все побачити, моя подруга підірвала водневу бомбу.
У порівнянні з побаченим сяйвом цей світ... у порівнянні з побаченим сяйвом поняття життя і смерті просто... недоречні.
Я розгублено закліпав очима, в автомобілі не вистачало повітря. Боже мій! Щоб знову навчитися дихати, минає добрих десять хвилин. Що... чому... ого!
Над тротуаром ще один спалах світлого волосся й усмішки, обличчя з натовпу знову повертаються в її бік, і за мить Леслі відчиняє двері автомобіля, кидає на сидіння купу конвертів і влаштовується за кермом:
– Вибач, Вукі, що я так довго. Там яблуку ніде було впасти. Ти тут не розтопився на сонці?
– Леслі, я повинен тобі дещо сказати. Допіру зі мною дещо трапилося...
Вона перелякано обернулася до мене.
– Річарде, з тобою все гаразд?
– Усе чудово! – сказав я. – Краще не буває. Коли ти пішла, я сидів отут, де й зараз, заплющив очі... і побачив світло, але це не було світло. Щось яскравіше, ніж світло, але мене не засліпило, не завдало болю. Це була ЛЮБОВ. Не звичне замацане слово, а справжня любов, якої я ще ніколи не знав. І слова: КОХАННЯ – ЄДИНЕ, ЩО ДОРОГЕ НАМ! Але це не були слова чи навіть думки в звичному розумінні. – Пояснення давалося мені важко, я затинавсь і врешті замовк. – Чи тобі колись... ти мене розумієш?.. Чи з тобою таке бувало?
– Так, – відповіла Леслі. Вона замислилася на хвилю, пригадуючи минуле. – Серед зірок, коли я залишила своє тіло. Я стала самим життям, опинилася була в такому прекрасному всесвіті, відчула всесилля любові й заплакала від радості!
– Але чому це сталося? Я просто... я збирався навіяти собі сон, так я робив це сотні разів! А цього разу... Ти можеш уявити, що радість може бути такою великою, аж ти не в силі знести її й просиш припинити?
– Так, – відповіла вона, – я знаю...
Якусь хвилю ми просто сиділи й мовчали. Потім вона завела "Банту" й ми загубилися серед інших машин на шосе, вже наповнені святковим передчуттям часу, який проведемо разом.
ВІСІМНАДЦЯТЬ
Крім гри в шахи, ми нічого не робимо. Не піднімаємось разом у гори, не спускаємося вниз річкою, не влаштовуємо революцій, не ризикуємо життям. Навіть не літаємо разом. Найризикованішою спільною пригодою була поїздка в потоці транспорту бульваром Ля-Сьєнега після обіду. І чим вона мене так причаровує?
– Ти помітила, – запитав я, коли ми повернули праворуч на вулицю Медроз у бік домівки, – що наша дружба зовсім... бездіяльна?
– Бездіяльна? – Леслі подивилася на мене так здивовано, наче я торкнувся до неї. – Та невже? Деколи важко зрозуміти, коли ти жартуєш. Добре мені бездіяльна!
– Та ні, справді. Може, нам варто було б ходити на лижах, кататися на серфінгах попід Гаваями, зайнятися чимось енергійним? А зараз найважча наша вправа – пересунути королеву, оголошуючи шах. Це просто спостереження. Я досі ніколи не мав друга, схожого на тебе. Чи не здається тобі, що ми занадто інтелектуально проводимо час, надто багато балакаємо?
– Річарде, – сказала Леслі, – давай триматися шахів, будь ласка! Ніяких гульок, ніякого тринькання грошей, – жодних розваг, яким віддають перевагу в цьому місті.
Вона звернула у бічну вуличку, до свого будинку, заглушила двигун.
– Вибач мені, Леслі, я на хвилинку зникну. Збігаю додому й спалю всі свої долари. Я ненадовго...
Вона всміхнулася.
– Не треба спалювати гроші. Це добре, якщо ти їх маєш. Але для жінки важить найбільше те, чи ти не її хочеш купити з допомогою грошей. Будь обережним і облиш навіть думку про таку можливість.
Я відповів:
– Надто пізно. Я вже намагався. І не раз.