До першого двигуна приєднався ще один. Наземна перевірка напевно закінчилася нормально, й Слім вирішив підняти літак у повітря, аби випробувати його ще й там. Потужне ревище переходить у приємне бурмотіння двигуна й поступово затихає, коли літак правує на злітну смугу.
Що ще я дізнався? Що загальне визнання й популярність усе-таки позначилися на мені, хоча спершу, я думав, вийду з цього стану без змін. Раніше ніколи не повірив би, що хтось може цікавитися, який я з себе, що думаю й кажу, де живу, як збуваю час і гроші. Не вірилося, ніби ця зацікавленість так уплине на мене, загнавши назад до печери.
Будь-хто, думав я, потрапивши в об'єктив чи на сторінки газет, тим самим утрачає свободу. Свідомо чи підсвідомо, ці люди добровільно запропонували себе всім нам як приклад для наслідування. Цей – насолоджується життям, той котить уламки життя по палубі. Один ставиться до свого лиха чи талану з виваженою мудрістю, другий верещить, третій раз по раз ризикує життям чи регоче.
Світ щодня піддає славетних випробуванню, а ми захоплено спостерігаємо за ними, неспроможні відвести погляд. Неспроможні, бо випробування, вибрані для наших піддослідних, це ті-таки іспити, які чекають на нас. Закохуються, одружуються, вчаться, кидають свою справу і починають усе завдруге, банкрутують, захоплюють нас і самі захоплюються, спостерігши об'єктив чи записник репортера.
Єдине випробування, на яке приречені вони і яке недосяжне для решти, це випробування славою. За ним теж спостерігаємо. Якогось дня й ми опинимось у світлі прожектора. Тому такі приклади завжди бажані.
Що ж трапилося, задумався я, з мешканцем піднебесся Середнього Заходу? Невже він так швиденько перетворивсь на кривляку-гульвісу?
Я підвівся й пройшов кімнатами порожнього будинку до кухні, знайшов чашку з кукурудзяними чіпсами, які вже. почали черствіти, повернувся назад у крісло поряд з вікном і втупивсь у мальовничий пейзаж озера.
Я – гульвіса? Смішно. Внутрішньо я не змінився.
Зовсім ні?
А може, Річарде, всі гульвіси так кажуть?
"Пайпер-Каб" із сусідньої школи морської авіації відпрацьовував приземлення на дзеркально-гладеньку поверхню озера... Довге, повільне зниження, трохи більше газу і м'який дотик до блискучої рівнини. Потім розвертається і знову набирає швидкість, аби знятися в повітря.
Промені прожектора навчили мене, як ховатися, де вимуровувати стіни. Кожен має свою металеву огорожу з гострими шпичаками вгорі.
Ті, хто сходить зі сцени, розважаються тим, що їх ще впізнають. Вони не мають нічого проти об'єктивів, і часом по той бік лінз трапляються досить приємні люди. Я можу бути приємним доти, доки вони будуть приємні мені, навіть ще на дві хвилини довше.
Такою була висота моїх мурів того дня у Флориді. Більшість людей, які дізналися про моє існування чи з телевізійних шоу, чи з обкладинок журналів, чи з газетних статей, навіть не підозрювали, наскільки я був удячний їм за чемність, за повагу до мого всамітнення.
Мене приємно дивувала пошта, тішило існування цілого кола читачів, для яких мої ідеї не були позбавлені сенсу. В цьому колі було вже багато людей, допитливих чоловіків і жінок з різним кольором шкіри, різних за віком, з різних країн, з різним життєвим досвідом. Це коло виявилося набагато ширшим, ніж я уявляв!
Поряд із приємними листами вряди-годи надходили й дивні послання: розкажіть про мою ідею; влаштуйте, щоб мене надрукували; дайте грошей, а ні, то горіти вам у пеклі.
Я відчував теплу прив'язаність до сім'ї читачів, посилав у відповідь листівки. А для інших – ще кілька тонн заліза на зміцнення стіни, кинджали догори лезами, килимок гостинності геть з-під ніг.
Виявилося, я набагато відлюдкуватіший, ніж досі про себе думав.
Невже не знав себе раніше? Невже змінююся? Все частіше я залишався вдома на самоті, – й того дня, й минулого місяця, і впродовж тих років.
Застряг у своєму великому будинку поряд з дев'ятьма літаками у павутинні рішень, які б ніколи не прийняв знову.
Я перевів погляд з підлоги на фотографії вздовж стін. То були знімки аеропланів, які багато значили для мене. І жодної людської постаті, жодного обличчя. Що зі мною трапилося? Колись я подобався собі таким, яким був зараз?
Я зійшов сходами в ангар, викотив біплан, на якому зазвичай виступав на авіашоу, і прослизнув у кабіну. Літаючи на цьому біплані, пригадалося мені, я познайомився з Кетті.
Лямки на плечах застебнуті, ремені безпеки на місці, збагачення палива, паливна помпа, вмикаю запалення. Обіцянку не виконано, й зараз вона підштовхує мене до одруження. Наче я ніколи не розповідав їй про ті лиха, які приходять зі шлюбом, наче не переконував, що для неї я тільки частина досконалого чоловіка.
– Від ґвинта! – за звичкою вигукнув я в порожнечу й натиснув стартер.
За півхвилини піднявсь у повітря, перевернув літак і став набирати висоту дві тисячі футів. Зустрічний потік повітря намагався зірвати з мене шолом і окуляри. Як гарно. Спочатку дуже поволі повертаю літак на шістнадцять градусів. Небо чисте? Усе готово? Вперед!
Зелена рівнина Флориди; озера й болота велично виростають праворуч від мене, простягаються вшир наді мною, а зараз вони вже з лівої руки.
Набираю потрібну висоту. Затим ВВА!.. ВВА!.. ВВА!.. несподівано різкими ривками завертілася земля. І так шістнадцять разів. Тягну штурвал просто вгору, до крайньої позиції, натискаю на праву педаль, пірнаю вниз, вітер гуде в кріпленні крил, виштовхую штурвал уперед, щоб відновити швидкість сто шістдесят миль на годину (вниз головою). Я відкинувся на сидінні й поглянув на землю. Ручка газу несподівано відходить назад, ліва педаль не відходить, біплан стогне, – його праві крила зафіксовані, – і двічі обертається навколо своєї осі подвійним гвинтом зеленого неба та блакитної землі. Ручку газу вперед, ліва педаль: оберти закінчуються, літак на мить зупиняється.
П'ятикратне перевантаження втискає мене в сидіння, звужує поле зору до маленької яскравої цяточки на сірому тлі. Пірнаю до висоти сто футів у своїй зоні тренувань і знову все спочатку, за звичним маршрутом авіашоу.
В голові ясніє, зелень боліт проноситься просто перед кабіною, кипариси й алігатори обертаються навколо шолома зі швидкістю триста градусів на секунду. Серце залишається самотнім.