Мисливські усмішки

Сторінка 9 з 38

Вишня Остап

— А телицi зад хто од'їв?

— Що ви, товаришi? Це — брехня, вiрте совiстi, брехня. Десятий рiк я старшим корiвником. Коли хто навiть ударить, строго взиськую, а не то, що цiлi зади од'їдать... Хто ж це вже пiдкопується?!

— Та нi, ми, Степане Iвановичу, про вовкiв!

— Якi такi вовки, коли в мене по 2000 лiтрiв на фуражну корову, а вони — "зади од'їдають"? Хай знiмають, коли не вiрять!

Розтлумачуєте, кiнець кiнцем, у чiм рiч, i Степан Iванович заспокоюється.

— Так у вас про вовкiв, значить, не чуть? А так поблизу де-небудь?

— Говорили, що кiлометрiв за п'ятнадцять звiдси, у Попiвському, нiби виють. I що справдi нiби комусь зад од'їли... Не знаю тiльки кому — чи телицi, чи комусь iншому...

III

-— Поїдьмо, товаришi, на Попiвське! Може, там справдi щось органiзуємо, — каже Кiндрат Калистрато-вич. — Там-таки справдi бували облави на вовкiв i там-таки є справжнiй мисливець, бо має i прапорцi, i зможе зiбрати гучкiв-загонщикiв, i знає, де поставити на номера. А я як фахiвець у цiй справi навчу вас, як полювати вовкiв облавою.

— Поїдьмо! Забились, так уже поїдемо. Сьогоднi, може, вже не встигнемо, ну що ж, лишимося, завтра й пополюємо!

Поїхали.

Кіндрат Калистратович, давнiй убийвовк, розповiдає про вовчу облаву.

-— Ой, цiкава ця штука, товаришi, облава на вовка. Вовк залягає на день у густiй хащi i там лежить до ночi i тiльки вночi виходить од'їдати телицям зади, рiзати овечки та лошата. Досвiдчений охотник заранi вже знає, де вони є, бо прислухається до їхнього виття, а то й сам, виючи по-вовчому, викликає їх на вiдповiдь, щоб уже напевно знати, де саме вони лежать. Коли це все вже вивчено, тодi призначається облава. З'їздяться мисливцi, заранi сповiщаються загонщики, з двох бокiв те мiсце обтягується шнурком, з прив'язаними на ньому прапорцями. З одного боку, де прапорцiв нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти, здалека, заходять загонщики, запускаються, коли єсть, собаки... Звiр пiде на охотникiв, убiк вiн не побiжить, бо боїться прапорцiв... От, значить, обложили, стали. Загонщики чекають знака, коли починати... У лiсi тихо-тихо... Iнодi тiльки трiсне гiлочка, упаде шишка, стук-стукне дятел...

Ви стоїте й "прочiсуєте" зором свою територiю: де стежка, де галявина, — щоб заранi вже знати, як бити вовка, коли вiн пiде — чи просто на вас, чи, може, трохи праворуч чи лiворуч. Ви ж знаєте, що й праворуч, i лiворуч на номерах вашi товаришi-мисливцi. Отже, щоб не допустити його на їхню територiю, а щоб вовк був ваш! I тiльки ваш! От почалися гони. Крик, шум, гам. Трiщить десь лiщина, гавкають собаки, стрiляє старшина загонщикiв... Не лiс там у загонщикiв, а пекло. — Га-ла-ла! Тю! Го-го! Ух! Ох! Та-ра-ра-ра! — Пекло це прямує на вас. Отут уже держiться. Тут уже кожний трiск гiлки — то трiск усiх ваших нервiв. Падiння шишки з ялинки — атомна бомба. Стрибок зайця — мiнiмум стрибок жирафи. Лисиця — тигр. А ви ж зайцiв i лисиць не стрiляєте. Боже борони! Найтяжчий злочин — стрiляти на вовчiй охотi в щось iнше, крiм вовка. I от, нарештi, iде вiн. Я його, товаришi, не тiльки на око впiзнаю, я його ходу за сто метрiв знаю, я чую його єством своїм усiм. I от — мiж кущами — мельк! — сiре. Раз на мене — вважайте, що вовка нема. З першого пострiлу. А там iще — пострiл, там пострiл. А якась роззява то й не помiтить. А дехто, помiтивши вовка, — на грушу. Буває й таке. А дехто й собаку, замiсть вовка, стукне. Буває й таке. Наближаються гонщики:

— Скiльки взяли?

— Трьох!

— Скiльки пройшло?

— Два!

— Ех, ви! Як же це ви зiвнули?!

I от тодi на узлiссi оповiдання про колишнi облави...

— А тодi, пам'ятаю...

— А тодi...

— А раз...

Та що там говорити...

Кiндрат Калистратович аж упрiв, оповiдаючи про вовчу облаву. Очi йому блищать. Почервонiв увесь.

Слухачi зачарованi...

IV

Iдете, значить, ви на Попiвське.

Обабiч дороги, аж ген-ген — куди око дiстає, закучерявилися зеленi вруна колгоспної озимої пшеницi.

А за зеленями, на пагорках, чорнiє, нiби воронове крило, колгоспна зяб...

Аж ось мчить з гори вiз. Кобильчина летить галопом. На возi стоїть громадянин, кашкет йому набакир, в лiвiй руцi вiжки, а в правiй — батiг, що загрозливо навис над кобильчиною:

— Н-н-н-о! Н-н-н-о!

— Куди летиш, дядьку?

— Вовк!

— Де?

— Отам, на горi, на пшеницi! Мишкує! Н-н-но! Кiндрат Калистратович, як старий i досвiдчений убийвовк, резюмує:

— Нiчого вдивительного нема! Може бути! Старi вовки, розлюченi, що нiчого не бояться, iнодi виходять i вдень помишкувать на поле. Буває. Сiпни, Петре, конi, може, справдi побачимо...

Пiдтюпцем вибираєтесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пiшла схилом до рiчечки. За рiчкою весь у вербах невеличкий хутiрець.

— Он! — аж скрикнув Кiндрат Калистратович. Справдi, серед великого лану озимої пшеницi стоїть сiрий звiр. Вiн нахилив голову i щось нiби винюхує. Потiм починає гребти лапою землю.

— Хлопцi! — шепотить Кiндрат Калистратович. — Один стрибай тут i, пригнувшись, до рiчки. Другий iзстрибуй трохи далi. Петре Iвановичу, ви станете отам за пагорком, а я спущусь до он тiєї вербички. Поволеньки сходьтесь i наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, їдь собi потихеньку дорогою та спiвай, щоб вiн на тебе поглядав. Пiшли.

Всi, попригинавшись, розбiгаються, як наказав старий i досвiдчений убийвовк Кiндрат Калистратович, i починають оточувати звiра. Звiр, видать, не дуже полохливий, бувалий звiр, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, вiн потихеньку почав одходити, i тодi тiльки, як гарячий Петро Iванович, не витримавши, побiг за ним, — легеньким скоком подався на хутiрець, прямiсiнько на Кiндрата Калистратовича.

Пiдпустивши звiра метрiв на п'ятдесят, Кiндрат Калистратович вистрiлив.

Звiр дико зааяяйкав, пiдстрибнув i вдаривсь об землю.

Кiндрат Калистратовнч його вдруге... Раптом iз садка крайньої хати одчайдушний крик:

— Тату! Нашу сучку вбили!

I на пострiли, i на крик вибiгають чоловiка з п'ять хуторян...

Тут дозвольте хвилин на п'ять перервати оповiдання...

А через хвилин п'ять ясно вже було все:

— П'ятдесят i не менше!

Зiйшлися на тридцяти.

— Та заберiть семеро цуценят, бо чим я їх годуватиму!