Мисливець Хрін та його пси

Олесь Олександр

СВІЙ ДО СВОГО

І

Проліски життя

Це були тяжкі години...
Скрізь по цілій Україні
Лютий голод панував...
Хто не вмер, то смерті ждав.

І в цей час страшний у Жучки,
На городі Клима Щучки,
Народились в бур'яні
Цуценяточка дрібні.

Діти що робить, не знали,
Цуценят на руки брали,
Танцювати вчили їх...
Був навколо крик і сміх.

Бідна Жучка метушилась
І, не знати як, живилась...
І нарешті схудла так,
Що лишився сам кістяк.

Бачив Клим, що зле скінчиться...
Хоч воно і не годиться,
Але вирішив з жалю:
"Однесу їх і втоплю".

Цуценяток трьох маленьких
Обережно взяв від неньки,
Ледве втримався від сліз
І на річку їх поніс.

Два пішло на дно, втопилось,
А одно змагалось, билось,
Врешті вилізло сліпе,
Цілком мокре і слабе.

Наче казка смарагдова,
Зеленіла ніч майова —
Повна чару і тепла —
І зогріла, як могла.

Обсушила цуценятко,
На траву поклала спатки
І прикрила лопушком,
Наче теплим кожушком.

Цуценятко поскавчало,
Потрусилося чимало,
Та на крилах сон злетів,—
Песик ліг і занімів.

ІІ

В лісі

Довго б спало цуценятко,
Але нагло оченятка
Розтулилися самі,
І прийшов кінець пітьмі.

Цуценятко здивувалось:
Море сяйва розливалось!..
Звідки, думає, взялось?..
Раз вже плавать довелось...

Підняло головку вгору,
Баче там блакить прозору.
Біле щось по ній пливе
І його пливти зове.

Коли — зирк! Над ним високо
Зупинилось чиєсь око,
Наскрізь дивиться, пече
Вухо, шию і плече.

Цуценятко налякалось,
Під лопух, в траву сховалось,
Пильно стежити взялось:
Підозрілим все здалось...

Око вище забирало,
Дужче гріло, припікало,
Та ніхто страху не мав:
Той цвірінькав, той співав.

Щебетало все навколо...
Але в шлунку закололо,
Наче голка з будячка:
Захотілось молочка...

Цуценятко заскавчало,
Всіх у лісі схвилювало...
Навіть деякі пташки
Утирали і слізки.

Двічі вивірка спускалась,
Нахилялась, приглядалась:
Що воно за звір скавчить?..
Може, кіт?.. Та кіт нявчить.

І орішка золотого,
Щоб забавити малого,
Вона кинула... На гріх
Влучив в голову горіх.

Цуценя ще дужче в сльози..
Захитались трави, лози,
А дзвіночки й будяки
Посхиляли головки.

Цуценятко стало лізти,
Але так хотілось їсти,
Так боліло в животі,
Як ніколи ще в житті.

Що було б — сказати годі...
Та нам завжди у негоді
Щось на поміч прийде враз
І спасе від лиха нас.

І воно прийшло, кудлате,
Але ніжне, наче мати,
За потилицю взяло
І, піднявши, понесло.

Це зробила тітка Біла,
Уже досить здичавіла:
Із голодного села
В ліс давно вона втекла.

Мала страх, що з нею буде
Як з Рябком зробили люди.
Що — вже знають на селі
І великі, і малі.

Не втекла сама з ганьбою,
А й синка взяла з собою...
Озирнулась — і гайда,

Там, де ліс, кущі, вода.

Тут, між скелями стрімкими,
Під ялинами густими,
Де стоїть і вдень пітьма,
Ямку вигребла сама.

І без гомону, без тріску,
Наче в затишку колиску,
Положила там синка...
Постіль тепла і м'яка.

Спочатку прийшлось без звички
Попоїсти і травички
І поїсти корінця —
Ані хліба, ні м'ясця!

Зле жилося... Невимовно!
Але в шлунку було повно,
І ставало молока
Для маленького синка.

Поблизу шуміла річка,
Викидалася плотичка...
От би рибку! Боже мій!
Та піймать її зумій!

Біла стежила, дивилась
І у видри научилась...
Ранок ще не пролетить,
А вже рибка і хрумтить.

Раз колись в негоду Біла
Марно цілий день сиділа
(Не було вже так давно) —
Все сховалося на дно.

Повтікали наче з річки
Красноперочки, плотички...
Чатував лише щупак,
Та з нори дивився рак.

Аж ворушиться травичка...
Зирк! — а в ній руденька мишка,
Забуваючи про все,
Корінець якийсь гризе.

Чом би мишки не піймати?
Як на смак покуштувати?
Трошки пахне,— не біда,
Коли близько є вода.

Відчуваючи відразу,
Проковтнула всю відразу
І водою запила...
"Шкода,— каже,— що мала!"

Біла й далі не журилась
І ловити научилась
То кертичок, то зайців,
Навіть ситих їжачків.

І безжурно над водою
Під ялиною густою
Пролітали літні дні
Й ночі теплі, лагідні...

Ось сюди, коли скавчання
Враз почула, без вагання
Сина кинула, біжить...
Зирк! — аж небіж це скавчить.

Що з ним сталося,— не знала,
Та і знати не бажала.
Коли зле комусь, біжи
І, чим можеш, поможи.

Принесла, поклала в ямку
І зробила з себе мамку:
Стане в неї молока
І для сина, й приймака.

Та минуло красне літо,
Вітер щось завив сердито...
Зирк! — аз неба і сама
Вже спускається зима.

На санки, як пані, сіла,
Білу свитку розпустила,
Вкрила полами поля,—
Лист пожовклий замела.

Щоб сушились на морозі,
Розстелила на дорозі,
Почепила на кілки
Скатертини, рушники.

Одягла усім на вуха
То шапки, то капелюхи,
З вовни білої свитки,
Сріблом вишиті хустки.

Тим, що в літі пряла, ткала,
Як на свято, всіх прибрала
І Морозика-дідка
Найняла за скрипака.

Цуценятка здивувались,
Під ялину заховались
І дивились крізь гілки
На пушиночки легкі.

Та пройшла якась година,
І вони вже по коліна
В лісі, в полі, на лугу
Грузнуть весело в снігу.

Коли нагло заєць косий —
З-під самісінького носа!
З снігу вискочив і зник...
Цуценята в галас, в крик!

І за ним! Аж пух із снігу!
В воду вскочили з розбігу,
Геть порвали голоси
І подряпали носи.

Аж до сутіні ганялись...
Вдома страшно хвилювались:
"Хоч би вістку хто приніс..."
Та мовчав понурий ліс.

Вдвох приплентались аж рано...
Виглядали... ой, погано!..
Сама шкура та кістки,
Хоч і їли дрижаки.