Місія

Сторінка 11 з 12

Франко Іван

— Ad majorem Dei gloriam!* — застогнав вітер понад лісом, зашептали хитаючись сосни, заскиглила нічна птиця.

"Так, се ми! — думалось патерові. — Се ecclesia militans"!* І груди його розширились, піднялась голова в гордім почутті, що і він частина тої сили, котрій ніщо, ніщо на світі не може опертися.

Але що се за нові дива снує перед ним невгомонна фантазія? Здається йому, що знизу, з землі виростають якісь нові лицарі, страшні, невловимі. Мов бульки на воді в сльоту, мов блискавки на небі в тучу, прориваються вони то тут, то там, проскакують несподівано, мов метеори, і кидаються в легіони темних велетнів, мов вируючі гранати. Затупали об землю темні легіони; стократ сильніше загриміли зверху слова анафем і проклять, але страшних, грохітливих бомб чимраз більше і більше. Куди оком скине, всюди земля нагороїжилась якимись блискучими, острими кільцями: се вершки шоломів підростаючого нового лицарства. Застогнали в один голос темні легіони; від краю до краю, від моря до моря понісся їх стогін, а нове залізне лицарство росте й росте з-під землі, звільна, сутяжно, але ненастанно. Вже голови виринули, могучі плечі одно в одно підносяться, заковані в непробиті панцирі. Глухо гуде земля і стогне, плодячи таке плем’я; мабуть, не стогнала так, зрощаючи такий сам овоч із Кадмових гадючих зубів. Тисячі лиць вороже насторожились на патера, тисячі очей стрілами впились в нього,— ось і тисячі рук, незлічимі, як конарі в лісі, грізно підносяться против нього, придавлюють його одною безмірною ватагою своєї погрози, і з тисячних уст роздається оглушаючий грім:

— Не твоя побіда! Ratio vincit*.

— Sanctus! Sanctus! Sanctus!* — скрикує патер і прокидається .— Але грохіт грому таки ще гуде в його ушах. Що се? Де поділась темна фігура візника, що копичкою торчала перед ним на возі? Нема візника, а прецінь коні летять як скажені, і придушений голос мов з-під землі стогне: "Вйо! Вйо!" Що се такого? Патер протирає очі, щоб ліпше розглянутись, коли втім тут же з-за сосни, майже над самим його ухом роздається страшенний — не крик, а рев:

— Стій!

— Niech będzie pochwalony Jezus Chrystus!* — пробелькотав патер, зовсім завмерши і не пануючи над своїми устами.

— Вйо! Вйо! — сичав придавлений голос зісподу — І, добуваючи остатніх сил, рванулись коні наперед і помчали яко вихор. Хвиля була грізна.

— Ниць! Ниць! — сичав той самий голос до патера, але сей, оголомшений страхом і несподіванкою, ані , не чув, ані не розумів тої перестороги. Та в одній хвилі він порозумів її. Тут же обіч нього блиснуло залізо, загуділо щось у повітрі з страшенним розмахом, і важка кольба солдатського ружжя, мов грім, упала йому на плечі. Якби трохи вище, була б розбила йому голову. Удар був так сильний, що патер, як перевернений сніп, без голосу, без стогону, впав з сидження і тицьнув лицем у солому,— але й солдат, потручений осею, перевернувся і впав у болото. Се був рятунок наших їздців. Одна мінута, і вони були за границею, правда, не в цілковитім ще безпеченстві, бо стійкові гналися ще за ними добрий кусень і навіть стріляли,— та все-таки догонити їх не могли.

Коли від’їхали з півмилі від границі і виїхали з лісу на вільне поле, перший піднявся Боровий, котрий, почувши здалека хрускіт галуззя на границі, приляг був у возі.

— Єгомость, га, єгомость! — почав він, торкаючи патера. Замість відповіді патер тільки застогнав.

— Що вам, єгомость? — допитував мужик.— Вставайте, вже безпечно!

— Ох,— стогнав патер,— мені вже все одно!

— Нехай бог боронить! — скрикнув Боровий. — Хіба вас ранили?

— Не ранили, а вбили...

— Убили! Господи! Певно, куля! Де вас болить?

— Ох, мабуть, не куля! — зойкав патер, пробуючи піднестись. — Ох, ох, ох!.. Усі кості в крижах переламані, кров обілляла ціле лице!

— Боже мій, боже мій!— скрикнув Боровий. — От нещастє! А я ж вам кричав: ниць припадьте, ниць! Коли б хоч ніч видніша була, а то пітьма, хоч око вийми! Але не бійтеся, швидко до села доїдемо.

— Ох, мабуть, пізно буде,— стогнав патер,— кров уся стече!

І, стогнучи, він знов упав у солому. Боровий, недовго думаючи, затяв коні і погнав до близького села, просто до руського панотця.

Вже було над раном, коли доїхали, а розвиднятись почало, коли в попівстві добудились служниці. Патер, на диво собі самому, не то що не вмер до того часу, але, огрівшися в соломі, почув навіть, що йому якось легше робиться і біль в крижах менше докучає. Тільки кров плила.

"Певно, смерть наближається,— думав він. — Пишуть в книжках, що як кров з чоловіка стече, то так йому легко робиться".

Насилу розбудили в попівстві декого з челяді; в кухні показалось світло, слуга вийшов з ліхтарнею на подвір’я.

— Який тут лихий добивається та спати не дає? — крикнув він.

— Мовчи,— крикнув в одвіт йому Боровий. — Тут у мене на возі єгомость умирає,— поможи занести до хати, рятунок дати.

— Що за єгомость? Який єгомость? — питав слуга.

— Чи ти тут, Савко, пан? — озлився на нього Боровий. — Не твоє діло питати! Бери!

Легенько, попід руки звели патера з візка і запровадили до кухні. Тимчасом і панотець збудився і ждав їх у кухні. Страшний вид показався йому. Патер Гаудентій в брудній хлопській плахті, обтиканий стеблами соломи, з лицем, заваляним кров’ю, ішов постогнуючи. Панотець аж в долоні сплеснув, побачивши його.

— Води! Води! — крикнув він, і тут же вродилась вода. З патера зняли плахту, обмили його лице, причім, на велику його радість і немалий встид, показалося, що кров текла йому не з рота, а з носа, в котрий йому залізло кілька стебелин соломи в тій хвилі, коли під ударом жандармської кольби падав на лице.

Отак скінчилася та перша нещаслива місія патера Гаудентія на Підлясся. Відправивши з подякою Борового і забавивши кілька день в теплій, гостинній хаті панотця, патер поїхав до Тернополя, де в конвенті свого закону зробив справоздання з своєї місії і вислав до Рима, ждучи відтам дальших приказів.

______________________

* Мамо, а я ринку вилижу! (польськ., мазурський діалект) — Ред.

* А не підеш ти, байстрюку! Бо тобі пан біскуп шкуру вилиже! (польськ.) — Ред.

* Як думаєш, довго ще Йонтек протягне? (польськ.) — Ред.