Велетні ніколи не думають про карликів більше ніж належиться.
ХІІІ
– Ви ж бачите, – сказав патріарх Дионизію, – що митрополит не дуже поспішає скликати синод для розслідування поведінки духовних. Він зволікає, а ми не можемо більше тут затримуватися.
– Братчики невдоволені єпископом Балабаном, – сказав Дионизій.
Патріарх кивнув.
– Вони воліли б мати від вашої святості подтвердження Йоакимової грамоти. Патріарх антіохійський не поставив на ній свого підпису, лише печатку.
– Це завбачливо, – пробурмотів патріарх. – Ніхто не відає, що піднесуть тобі підписувати…
Було вже пізно, і патріарх став на вечірню молитву. Блимала самотня свічка, освітлюючи потемнілу Божу твар; морок заповнював кутки, а він стояв перед іконами, наче чорний птах. Ніч налягала на вікна, чавлячи на шибки. Патріарх молився, проказував давно завчені слова і намагався згасити в собі думки. Це вдавалося завдяки зусиллю – треба було очиститися від дня, який минув. Усе, що було в ньому, хай зникне навіки, хай залишиться людина, оголена розумом й очищена. Це потрібно, аби не втопитись у вирі щоденних пристрастей, які вбивають у нас святий спокій умиротворення і високої ясноти. Найлегше схимникам, подумав патріарх, у їхній яскині: зборовши страх перед самотністю, людина може піднятися до верховіття відчуженості від світу. Коли ж потопаєш у мирському, коли голова забита всілякими мирськими мислями; одне слово, коли товчешся в череві апокаліптичного звіра – чи ж відходиш од світу душею? Оберти в одних і тих же колах, страх підступності й одуру – і весь розум іде на одне: втриматися. А скільки треба, щоб примусити поважати себе насправді? Єремії ж хотілося владарювання справдешнього; отож і сьогодні, склеплюючи очі, він переможно пройшов через майдан, де було повно дрібнолюдків.
ХІV
І він проголосив перед старшинами львівського братства – сідлярем Юрієм Рогатинцем і крамарями Іваном Красовським, Леськом Малецьким та Стецьком Мороховським – промову, яку так довго виношував у душі і котра, вважав він, таки зможе піднести його на височінь, що її прагнув. Готувався до тієї промови довго, бо знав її вагу, не думав уже про тих, хто слухатиме його, – треба лише плеснути в ті смиренні обличчя своєю великою силою. Для їхніх же, не зіпсованих іще, як гадав патріарх, розумами та сумнівами мозків цього вистачить, як вистачає коневі вчасного удару батогом.
– На ваші плечі, – сказав патріарх, – я кладу тягар. Але чи менший тягар ніс Ісус Христос, підіймаючись на Голгофу? Мета братства, яке з’єднує ваші душі, – висока, через це патріарх антіохійський і ствердив великі ваші права. З того менту, коли людина приступає до святої спілки вашої, вона перестає належати собі. Вона – святий струмент у руках Божих і мусить віддаватися Богові тілом та духом. Земля ваша сповнена гріхів, які чиняться тут так само легко, як забуваються. Мало є таких, для кого закони церкви нашої святі й непереступні, вони-бо для них – ширма, за якою ховаються сваволя, поганські звичаї, чарівництво й характерництво, розпуста й розтлінність. Горе тому, хто причаївся за цією ширмою! Горе тому, хто кинув шукати свій Сігор, а натомість шукає Содом та Гоморру! На вас я покладаю високе й святе завдання. Всі братчики мають ходити повсюдно – по вулицях, шинках, базарах, проходити за стіни домів, де чиниться невшетечне діло, – знати душі всіх мирян, які навідують наші церкви. Що вони думають, почувають і чи близькі душею та серцем до добровір’я. Маєте проникати в найзахищеніші й найтаємніші криївки та схрони людських душ – туди, де тільки зачинаються думки про поганство, і виставляти таких на суд церкви. Єпископ має судити грішних нещадним судом своїм, але, коли і він грішить і ви відкриєте в ньому нечисту душу, судитимете єпископа ви. Я, патріарх константинопольський, Єремія Транос, оголошую, видаючи на це грамоту, ставропігію вашого братства – віднині підлягаєте мені й нікому більше. Бо лише ви, простий люд: шевці й бондарі, стельмахи й чинбарі, сідлярі й крамарі, – лише ви можете зберегти нерушні основи віри нашої. Ставлю вас над духовними товстосумами й маю надію, що будете справдешньою підпорою нашої святої великомучениці Церкви…
Патріарх на мент замовк. Йому хотілося перевірити враження від своїх слів. Побачив перед собою чотири обличчя. Щось стоїчно вперте світилось у їхніх уже запалених очах. Хотів, щоб були злютовані в цю хвилю вогнем великої місії, хотів собі повної покори та віддачі.
Але на дні тих очей, особливо в Юрія Рогатинця, найосвіченішого із них, уздрів інший вогонь, вогонь звільненої стихії, яка годна запалати багаттям.
"Ми спрямовуємо течію житейську у потрібне нам річище, – майнуло в патріаршій голові, – але куди воно понесе свою звільнену воду?"
Вони стояли перед патріархом, урочисто мовчазні й чорні, довкола було сутінно, вилиск вогню свічок грав на обличчях старшин – наче машкари собі понатягали. І патріарх раптом злякався цих облич: а що, коли не він їх використовує, а вони його? Що, коли не вони потрапляють у його залежність та підлеглість, а він дає їм силу бути собою й ніколи не зможе цією силою керувати? Вони тут, у себе, мають власні закони і звичаї, стихія їхня – оце і є ота їхня самоволя. Патріарх ковтнув клубка, що застряг йому в горлі, – сила й затятість в очах братчиків непокоїла його. Але він уже зважився віддатися цьому шалові, зважився на ризик, чого не дозволяв собі ніхто від часів великого царя Константина, бо тут і справді вирішувалося багато.
"Треба ще раз креснути вогню, – подумав патріарх, – щоб іскра запалила їхні душі моїм вогнем, але не спалила поля".
– Ви повинні тримати на оці, – сказав він, усе більш надихаючись, – розумове життя країни. На всьому, що виробляє мозок, хай ляже ваша печатка високої духовної сили вашої і вашої моральної ясноти. Передаю вам виключне право виховувати дітей, – окрім братського, хай не буде жодного православного училища. Хай діти вчать Святе Писання, грецьку і слов’янську мови, коли знайдете на те вчителів. Поза вами ніхто не має права вчити дітей. Тримати в своїх руках діточі уми – це тримати майбуття. Хай начиняються вони з пуп’янка святими ідеями й бажанням доброславного життя. Наші будуть діти— наше буде безсмертя. Друкувати книжки – церковні й учені – будете лише ви, і ніхто не повинен переступати цього закону. Хай виникнуть довкола вас сотні таких же братств, щоб ви могли до коренів прозирати життя цілого народу вашого, й силою єдності своєї, силою бажання вб’єте в ньому прагнення до диявольських спокус та єретицтва, а це значить відступництва. За вами лишається провід – усі інші хай будуть тінню вашою і знатимуть лише вашу волю.