VІІІ
Вранці почув звістку, яка його зацікавила. До нього прибув із візитою непроханий львівський владика Гедеон Балабан. Патріарх наказав пропустити єпископа й, поки йшла церемонія благословіння та звичних ритуальних увічливостей, пильно роздивився гостя. Відразу ж упала в очі Гедеонова карновухість – справді, вуха в єпископа були до смішного малі.
"Хитрість і підступність, – подумав патріарх. – Це вже почнуться доноси й наклепи один на одного".
Гедеон дивився на патріарха смиренно.
– Велика честь нашому краєві, що ваша святість навістили нас. Візитації патріархів – це те, що нам завжди бракує. Не може отара бачити й не відчувати безпосередньої волі пастиря.
"Коли б не ці вуха, – подумав патріарх, – я б гадав, що його улесливість розумна".
Зирнув на єпископа з прижмурцем. Хотів продивитися його наскрізь, бо щось непевне в цій людині турбувало Єремію. Але була та мить, що за хвилю патріарх побачив, як хутко єпископ перетворюється в карлика – химерна патріарша гра, адже чим ліпший цей єпископ від нишпорки? Той уже біг до нього, уже вилазив на руки, хапаючись за коліно? Патріарх вловив знайомий приглушений шепіт й поступово вспокоювався.
"Цю гру я дозволяю собі тільки вночі,– спогадав він, – але хай цього разу буде виняток".
Шепіт пік йому вухо, і Єремія прислухався:
– Я хотів би звернути увагу вашої милості на бридку невшетечність Кирила Терлецького, єпископа луцького. Страшні злочини чинить цей бузувір у чернечім образі – про нього ходить стільки розповідей! І недаремне, ваша святосте, – цей нечестивець має за душею не одне злочиння. Я зважився таємно розповісти вам про це, бо не можу спокійно дивитись, як розбійникує цей вар’ят. Він, кажуть, згвалтував дівчину, яка переїжджала через його маєтки, грабує сусідів і навіть монастирське добро. А те, що він учинив із Сишевським, ваша святосте? Як накажете оцінювати все це? Кирило та двісті його людей, ваша святосте, з гаківницями, півгаками, ручницями й сагайдаками, узявши й селян своїх од плуга, напали на тих чесних людей, і так було відібрано, ваше святосте, землю прадідів. А хіба не він зі своєю дворовою челяддю, отими вуграми, сербами та волохами, напав на Яна Жоравницького? Про те все плещуть люди, а люди даремно не пащекують…
Патріарх розклепив повіки… Перед ним стояв Гедеон Балабан, єпископ львівський; його малі вуха пашіли жаром, і весь він був збуджений, роз’ятрілий. Патріарх, однак, відчув нехіть до цієї людини. Вірні люди встигли оповістити про нього немало.
"Багато і в тебе за душею, – подумав Єремія, – але мене цікавить не те. Що ти скажеш, коли зведу тебе віч-на-віч із Кирилом?"
Патріарх дозволив собі бажання зловтіхи. Пізніше, коли міркував над усім тим, було про те неприємно згадувати, – бажання зловтіхи – це не достойне почуття, як і спроба погратися з людьми, мов кіт із мишею. Згодом, коли вірні люди оповіли про Кирила Терлецького те саме, що сказав йому Гедеон, він глибше зрозумів корені тієї своєї поразки.
– Треба скрізь збирати зерно істини, – сказав він Дионизію, підсумовуючи свої думки. – Пристрасті затемнюють нам розум, і ми, засліплені, чинимо прогріхи!
Але це були пізніші думки. Тоді ж, після розмови з Гедеоном, він негайно викликав до себе Кирила Терлецького, який також нагодився тоді.
– Зараз, – сказав Єремія Гедеонові, – зайде єпископ Кирило. Хочу, щоб ви повторили те, що казали, йому передвіч. Наша церква – церква простоти й убозтва. Ми не повинні затуманюватися підступами й таємними справами. Наша-бо чистота – у відвертості нашій!
Побачив, як сполотніло Гедеонове обличчя. Зловтіха ворухнулась у патріаршій душі, та зловтіха, за яку він себе згодом осудив. Але тоді відчув, що вже достоту розуміє цих людей.
"Багато тут не треба, – гадав він. – Людські характери – лише карти. Розгадай карти – і станеш велетнем на майдані карликів. Бо лише той, хто підіймається над дрібнотою людською та марнотністю життя, зможе вийти з черева апокаліптичного звіра. Я ж бо прагну цього й досягну!"
Отож патріарх з цікавістю чекав на стрічу Гедеона з Кирилом. Він тішився – упевнення його, як ніколи, було несхитне, а раз так, вирішення церковних справ на цій землі він знайде.
ІХ
Але не все він передбачив. Гедеон у Кириловій присутності несподівано змінився. Це було видно з усього: з виразу обличчя й постави, полиску очей. Карлик, яким хотів зловтішно помилуватися патріарх, раптом зник. Перед ним стояв владика, котрий знає собі ціну. Ще відчувалося його приниження, але для того, щоб убачити те, треба було мозкового напруження, – зрештою, Гедеон мав віддавати патріархові належну шану! Але Єремія безпомильно відчув до себе відчуження. Це не було, однак, відчуження раба, це було відчуження упевненого перед упевненим. Патріарх зрозумів, що злагоди із цим чоловіком у нього не вийде: на одному майдані не може бути два велетні. Заходило тут на боротьбу складнішу й хитромудрішу, а може, й ницішу. Проголошувати такої війни Єремія не хотів, ішлося про порахунок між ворогами-єпископами: один із них мав упасти, а переможець стати його, патріаршим, союзником. Патріарх напружено вдивлявсь в одне й друге обличчя: за кілька блискавичних ментів треба було вирішити вельми багато, так багато, що відчув уже знайомий біль у переніссі – звичайний результат мозкової перенапруги.
У цей час почувся і спокійний Гедеонів голос:
– Хочу повісти вашій святості добре слово про цього достойного владику, – сказав Балабан.
Патріарх здивовано зирнув на єпископа і стрівся з його очима. Дивилися вони привітно й тверезо, не змигуючи.
– Про вас, – сказав Єремія Кирилові Терлецькому, – ходить багато недобрих чуток, про недостойні сану духовного владики дії ваші. Єпископ Гедеон…
– Так, я навмисне приїхав до його святості, – поспіхом промовив Гедеон, – засвідчити твою достойність, зичливість і старатливість про добро нашої церкви. Хочу сказати, ваша святосте, ще раз про те саме. Ті нікчемні наклепи, які зводяться на цього доброславного мужа, викликають у мене невимовну огиду. До Кирила, владики луцького, я ставлюся як до рідного брата і вважаю його тією людиною, в якої багато хто з нас має вчитися пристрасному служінню Богові і нашій святій церкві…