– Йде падіння звичаїв, ваша святосте! Не знаю, чи не загибель це світу, пророкована в Святому Письмі. Однорядки й корзни наші здаються смішними, давай теперечки цуг, кабаток, страдеток і делій[18]. Це щось страшне, ваша святосте, – у мене волосся пнеться вгору. В одних одежа тягнеться до землі, а в інших коротка, без комірів, або коміри наставляють, що не знаєш, ваша святосте: чи комір пришитий до одежі, чи одежа до коміра. Старий наш стрій видається таким дзиглюкам дурноверхим, вбратися по-домашньому можна хіба що в хаті, сховавшись од злих насміхів; теперечки, ваша святосте, треба безлік пувиць, вишивок, нашить, торочок, стрічок, плетениць, шнурків. Це не тільки одежа міняється – це звичаї занепадають, ваша святосте, я переконаний у тому твердо. Теперечки не вгостиш гостя борщем та кашею; давай печеню, що нагадує слона, лева чи дерево. Тепер готуй на неділю, прости Господи, із п’ятниці, бо де набереш людей на ці хитромудрощі. Наші дідівські наливки, ваша святосте, стали вже несмачні, теперечки давай угорські та іспанські вина. Жінки наші поставали мавпами золоченими, літники й опашні вже їм не до шмиги, давай їм італійські та іспанські берети, ферети фалбани, фордигали[19] – тьху на їхню голову. Розпустили нині пані хвости, що хлопчаки мусять іти слідом і тягти той ерам уселюдно…
Чоловічок обірвав свою мову й утяг у себе повітря, ніби схлипнув, і патріарх розплющився.
– Йди з миром, сину мій. Це все дияволові спокуси. Наша ж сила у віданності суворим та простим звичаям. Міць нашої церкви у повстримності та благочесті.
Відчував, що в хаті стало ще менше повітря. Чоловічок уже влазив у дірку, відсунувши дошку, а патріаршим обличчям покотився знову піт – великі солоні, як сльози, краплі.
ІV
Довго молився, спроквола проказуючи слова молитви, аж поки не просвітліло йому в голові. Помалу заспокоювався. Прийшла нарешті ніч, а в ній усе було як звичайно вночі: запнуті чорним сукном шибки, свічка, що догоряла, поблимуючи хитливим оком, і ці обшиті тканиною стіни, що тонули в мороці, все ніби дихали, наганяючи відтак повітря на самотній свіччин вогник.
Коли вчора бажав, щоб Дионизій його покинув, сьогодні ж навпаки: самотність починала його гнітити, йому треба було подумати вголос. Зараз Дионизія вже не вистачало, і патріарх, який звик до напрочуд тонкого розуміння його бажань з боку Дионизія, уже й дратуватися починав, що той не заходить. Але знав і про марнотність свого дратування: ще мить – і двері розчиняться, і в покій конче ввійде людина, яка стала часткою його буття й думок.
Сидів спиною до дверей, але почав говорити раніше, ніж почув звичне рипіння.
– Занепад звичаїв у цьому краї, Дионизію, – вина вищого духовенства. Воно має за це відповісти на суді Божім. Не бачу якогось доброго рішення, щоб зарадити цьому зараз. Римський натиск на цей край страшний – це натиск роскоші на бідність, освіти на освіченість малу, видимого сяйва на сірість їхню. Римляни, як ніхто, вміють ховати й прикривати свою гнилизну…
– Гроби поваплені, – сказав Дионизій. – Тут, ваша святосте, маєте повну рацію. Подивіться на священика римського й нашого, особливо з цієї землі. Римлянин має голене підборіддя, охайно, навіть вишукано вдягнений у гарну сутану. Одежа нашого ченця схожа на мішок: клобук, довге, часто неохайне волосся, нерозчесана борода, намазані дьогтем чоботиська.
– Так і має бути, – сказав патріарх. – Наша церква – це шлях до. неземного, вона не чваниться багатознанням, ані земною могутністю, як римська; наша церква – церква смирення, духовного приниження, блаженного убозтва.
– Йдеться про інше, – сказав Дионизій. – Про змагання, а відтак про вплив на людські душі. Духовна ж людина на Русі – той-таки холоп, він не вміє триматися у вишуканім товаристві і вести світську розмову. Тим самим ми губимо вплив над тим вишуканим товариством, вишим панством, а це вже небезпечно. Але найгірше, що моральні постулати нашої церкви так само далекі тутешньому священству, як і шляхетність духу…
Свічка догоряла. Патріарх дивився на її хиткий, ненадійний вогник, і в його душі засвічувався інший вогонь. Це був великий, тривожний вогонь, вогонь душі, який має переплавляти залізо й каміння й витворити сполуку, яка і є непомильним рішенням. Єремія вдивлявся у свіччин вогник, котрий конав, чорний шнурок диму вився над ним, як чорний дух. Здавалося, вогник боровся за своє існування в череві апокаліптичного звіра, за право горіти й світити, але це була майже безнадійна боротьба, тобто вона стане безнадійна, коли цей вогонь перейде в людські душі. Патріарх усміхнувся – полум’я душевного вогню уже палахкотіло в його очах, але він ще не досяг того натхненного стану, коли може бути впевнений у своїй непомильності. Він іще вагався.
V
Цього разу уявний чоловічок-карлик проник до патріаршого покою крізь стіну. Обібрав соломини, що поприлипали до одежі, й хутенько почимчикував до вкляклого при молитві патріарха. Був якраз нарівні з Єреміїним вухом, отож зашепотів одразу, як тільки той повернувсь у його бік. Свічка блимала вже біля канделябра, лизала потемнілу бронзу, але патріарх не турбувався, що вона погасне, – слухав швидкий, похопливий шепіт, намагаючись не пропустити слова.
– Владики нашої церкви, ваша святосте, – шепотів голос, – не набагато побожніші від пастви своєї. Всі вони походять із шляхетних родів, ваше святосте, і про їхню простоту чи смиренність годі казати, бо в них не про Бога турбота, а про свій гаман. Під архієрейською одежею в них стукочуть мирські сердця і ховаються мирські забаганки та звички. Місця свої вони здобувають підкупами та знайомостями. За них свідкують рум’яні червонці при виборах та білі великі таляри, напівталяри, четвертаки й потрій ниці, які сують вони потайки секретарям та референдаріям. Бо єпископське ім’я, ваша святосте, в цій землі – це панування і сваволя над маєтками й селами, що належать до єпископських місць…
Патріарх слухав уважно. Довкола панувала тиша, яку може народити тільки ніч. Біля нього вмирало полум’я свічки, а він відчував у душі смуток і жаль. Цей світ був складний і так химерно сплетений, побитий, як іржею залізо, усталеними здавна поганськими звичками, перебороти які дуже важко. Його ж місія – здійснити саме це, його розум відтак має виважити рятункову гадку, знайти той єдиний рішенець, який уже з’являвсь у ньому, але глибини якого ще не сягнув.