— Може, й можеш, — сказала Юлька і знову завмерла.
Шурка Кукса пас очима її перса. Так пас, що йому в голові білі з чорним пасмуги заходили, і він, здається, й зовсім утратив тяму, а його любасна хвороба палахкотіла в ньому куди дужче, ніж той мізерний кущ під ногами, вже за спиною.
— Слиш, як тебе звать? — спитав він, безсилий відклеїти погляд од тих розлитих на підвіконні принад.
— Мене звать Розірвать, фамілія Лопнуть, — сказала Юлька і по-простацькому розреготалася. Шурці ж од того сміху зробилося млосно, бо він уже був, як та риба на гачку, — гарячий, видно, характер мав. А може, й не так: річ у тому, що той сміх сколихнув білий розлив грудей, і вони, перса оті, затрусилися й затанцювали на підвіконні.
— Слиш, — сказав Шурка Кукса й роззирнувся, чи ніхто не бачить,
— може, ти мене в гості присогласиш?
— Багато ти хочеш, — сказала незворушно Юлька й завмерла.
— Не, я серйозно, — сказав Шурка.
Тоді відчув, що круглі здивовані очка знову полили на нього сірий перламутр, ніби холодну сіру воду, а може, висунули якісь невидні мацаки й обмацали його крижаними пальцями.
— Може, й приглашу, — сказала спокійно й розважно Юлька. — Коли ти мені замість цього вікна, — вона махнула рукою, — двері вставиш.
— Двері? — зчудувався Шурка Кукса, його цей Юльчин практичний інтерес шокував.
— А ти хочеш, щоб я тебе приглашала за красіві глаза? — спитала Юлька. — Вони в тебе й не красіві. Зроби мені з вікна двері, тоді й буде в нас разговор.
Він стояв, кажучи фігурально, ніби мішком прибитий: ще з жодною з жінок чи дівчат він такої розмови не вів. Щоб отак зразу, отак прямо... хм...
— Я не мастер уставляти двері, — сказав він трохи ображено.
— То йди своєю дорогою, — незворушно сказала Юлька і знову непорушно завмерла.
Шурка почухмарив потилицю, озирнувся на кущ трави, але той уже й не горів, той уже навіть не димів, трохи обвуглився, та й усе.
— А двері в тебе є? — спитав він, трохи й вагаючись.
— Принесеш, — категорично сказала Юлька й облила його холодним перламутром.
Шурка знову зирнув на ті груди, — якось вони вже й не так його хвилювали, — на те кругле обличчя, сіре й ніби неживе — сиділа собі й зирила на річковий краєвид, ніби й не було його тут або він був щось не більше як кущ трави.
— Шутніха ти, — сказав він. — Придумала... Давай лучче просто, по-хорошому...
— За дурничку шукай дурних, — категорично сказала Юлька. — І не мішай мені оддихать.
Знову почухав потилицю, — ні, треба звідсіля забиратися! Малахольна вона, чи що? Це ж придумати тра — двері!
Хихикнув і порвався йти, але потрапив у кущ кропиви й попік руку. Юлька знову по-простацькому розреготалася, і від того вдруге сколихнувся отой принадний білий розлив — перса затрусилися й затанцювали підвіконням. Тоді Шурка Кукса відчув себе до решти задурманеним, тож поволікся завулочком геть; в нього, бідахи, перед очима мигало, бо чи ж міг забути отой принадний білий розлив? Ще подумав: а мо’, повернутися до своєї останньої любаски? Але любаска недвозначно вимагала в нього женитися на ній, а Шурка того не тільки не бажав, але й уявити себе не міг жонатим — для чого йому те, в біса, здалося! Отже, повертатися до останньої любаски годі було, інакше вона неодмінно його на собі оженить, а він не такої вже відпорної сили чоловік, аби гратися з вогнем.
Шурка Кукса дістав поволеньки цигарку, запалив, але якась гірка трапилася йому сигарета — цвіла чи що? Але все одно її палив, не викидати ж добра! И отой цвілий дим вповзав у нього, як вужака, наповнював його від ніг до голови, тож сам ставав цвілий, бо щось йому на душі муляло, щось його невдоволило. А ще він знав, що гачка із приманкою, кинутою тією місячною рибалкою з вікна, він таки проковтнув — оце той гачок і рве, роздирає йому нутрощі. Водночас, щось йому в цій історії й не подобалося, бо звик здобувати жіноцтво без особливих затрат, а тут (хай тобі нечистий!) треба роздобувати ще й двері, прорубувати стіну, вставляти — і все це за непевну обіцянку: тоді, мовляв, буде разговор. А що коли він отак розпадеться, а вона йому — дулю з маком або, ще гірше, почне ще чогось вимагати?
Шурка Кукса був робітник не вельми. Десятки разів улаштовувався на роботу, звідки його чи виганяли, чи сам ішов; оце й тепер він покинув роботу, а нової шукати не поспішав, сидів на материнім хлібі, а вдома й за холодну воду не брався.
Шурка зітхнув, замотав головою: цілий тобі клопіт. Через це йшов і світу білого не бачив, не побачив він і Людку, яка кудись швиденько чимчикувала вулицею, саме ту Людку, котра все на вулиці бачила і все знала. Уздрівши Шурку, вона раптом з розгону зупинилася, ніби її прикувало до землі, а Шурка й собі зупинився, хоч сам не знав чого.
— Вже до тої Юльки клинці тешеш? — спитала Людка і засміялася.
— До якої це Юльки? — спитав він тупо.
— А тої, з Безназванного.
"Ага, — подумав він, — її звуть Юлька", — і видивився на лукаву Людчину мармизу.
— Тешу, — сказав він. — А тобі що?
— А мені нічо! — сказала Людка і ніби не було її перед ним — гналася вже геть далеко.
Шурка сплюнув. Отже, те, що він на хвильку став і побалакав із Юлькою, на вулиці вже знали. Зрештою, коли він візьметься за ту роботу, то це тим більше всі бачитимуть.
"А мені до лампочки, — подумав він легковажно, вдихнувши на повні груди цвілого диму. — Пашлі ви всі!"
Серпневе сонце щедро наливало землю, казилися цвіркуни, бур’ян одурманливо пахтів; хтось у недалекому подвір’ї вибивав килима: бух, бух, бух! Серце в Шурки також тахкало в такт того вибивання; він пішов до річки, скинув одежу, лишившись у маленьких вицвілих трусах, раптом розігнався й шубовснув у воду. Випірнув, фуркнувши, і поплив наввимашки, вже майже зовсім забувши, що там, у вікні, й досі сидить непорушна Юлька і дивиться на прирічкові краєвиди, бачить, як він купається, як студить перепалене, перетліле тіло, як поринає у воду, знову з’являється на поверхні, а вода довкола нього закипає; і він у тій воді не холодиться, а вариться; а сонячні спалахи стріляють йому просто в очі, роблячи його сліпим, а вуха його позаливало водою, ніби два кляпи хто вставив; Шурка фуркав, віддувався, плив над водою і під водою, хапався руками за підводне каміння, переконував себе, що він таки зовсім забув Юльку, а тоді знову виринав, і зовсім не дивився в той бік, звідкіля до нього було повернуте сіре кругле обличчя із здивованими круглими оченятками, і він знову казав собі, що майже забув її, а ті оченятка продовжували незмигно дивитися, і він, хотів чи не хотів, відчував на голому тілі холодні присосики тих оченят, а вода біля нього закипала, бурунячись і булькаючи.