А Колина теща в цей час сиділа, тремтячи біля дверей, зачинених ізсередини на защіпку, із качалкою в правій руці й коцюбою у лівій і даремно, із завмиранням серця, сподівалася, що Коля ломитиметься у двері; зрештою, і в думці не кладучи, що в неї за цей короткий час виріс гусячий ніс, привішений їй зятем, і виросли, як лопухи, вуха, а головне — що досить їй було б осідлати ту качалку чи коцюбу, як вона пурхнула б перегаром бензину, затахкотіла б і помчала її зі швидкістю світла у ясне небо. Але Колина теща через наївність не відала в собі таких традиційних талантів, а в дзеркало якось забула зирнути, та й не дивилася вона в нього вже віддавна. Колина теща була жінка обмежена і могла думати за раз лише одну думку, і думка ця була: як би болючіше огріти рідного зятя качалкою чи коцюбою, коли він спроможеться двері вирвати. Отак через самообмеженість, скажемо від себе, пропав у цьому світі ще один відьомський талант.
А ввечері, коли Коля-рибалка таки змушений був повернутися додому, була буря: блискавка й грім, дві могутні чорні хмари в образі жінок, із пучками стріл-блискавок у руках — проти невеликого, змореного понікуди, непохмеленого, майже безсилого чоловіка, котрий сидів на ослінці з одним заплющеним оком, яке вже спало, і з другим напіврозплющеним.
— Та почекайте ви, чортиці, — сказав мирно він. — Дайте хоч слово сказать...
Але вони не давали йому слова сказати: одна верещала, друга ґелґотала, а коли жінки у такому сказі, то чи здатні вони взагалі на розумне й розважливе слово? Отож вони кричали й репетували, а він спокійнісінько собі подрімував, вряди-годи прислухаючись до тих верескливих вигуків: чи не скажуть вони того, що мали б, за його підрахунками, сказати, адже для того він і розіграв усю цю комедію. Очевидно, Коля-рибалка мав до режисури талант, але й цей талант, на жаль, буде закопаний у землю, бо саме Коля відкрив один прецікавий закон: коли режисер хоче, щоб актори геніально грали, треба, щоб вони не знали, що грають, а були впевнені, що оце так вони живуть. Отож Колина жінка й теща геніально грали, не відаючи, що вони таки грають розлючених фурій, — Коля-рибалка був справедливий і цілком визнавав їхню фурійну геніальність. Через це й сидів так покірливо на ослінці із заплющеним одним оком і напіврозплющеним другим, — аби хоч упівока милуватися ними й захоплюватися.
— Кинь, мамо, щось йому доказувати, він, чортовий п’яничка, спить, — нарешті сказала Любка.
Він і справді спав, і бачив Місячну Зозульку із Ластів’ячого гнізда, із круглим обличчям скіф’янки, з розлитими на підвіконні грудьми; його знову до неї тягло, бо вже відпочив, тільки треба було одного, — аби ці жінки його до неї послали.
Цупка, як коцюба, в якої виросли раптом розчепірені пальці, рука потермосила його за плече; пів лівого ока його розплющилося.
— Да, — сказав він. — Постели. Хочу спать.
— Щоб завтра не шлявся, а пішов на роботу, пойняв!
Ліве око розплющилося більше.
— Да, обізатєльно, — сказав Коля-рибалка. — Це ви правильно кажете... Ставити сінці... Обізатєльно! Можу я конець концом оддихнуть? Стели, хочу спать.
— Перевірю, як ти підеш, я перевірю, — тоненько запищала, як причавлена миша, теща. — Ганьба на нашу голову з таким робітничком! А вона озьме й не заплатить! І все, що ти там настроїв, піде тюльці під хвіст. Цього хочеш?
— Собаці під хвіст, — поправив поважно Коля-рибалка.
— Фу, як ти некрасіво виражаїся, — сказала теща.
Тоді він зовсім прокинувся. Потягся, а тоді глянув на них цілком тверезо й притомно:
— То що, мені на ту роботу завтра йти? — спитав, мов чого недоку— мекав ще.
— Ти якийсь сьодня приторможений, — сказала Любка. — А про що ми тобі цілий вечір торочимо?
Коля-рибалка зрадів. Його очі знову приплющилися, але вже для того тільки, щоб ці дві артистки, котрі так геніально грають фурій, не помітили, що він радий понікуди, адже цілий вечір чекав од них саме цих слів.
— По-моєму, ви не говорили, а кричали, — миролюбно мовив Коля, і рушив туди, де мало бути його ліжко, адже він уже справді засинав і це було єдине, чого сьогодні прагнув.
"Не, — подумав мудро він, простуючи до спальні, — баб усе-таки можна дурити, не такі вони вже й пронирливі".
12
І от сінці у Юльки побудовано; не дуже вникаючи у деталі, скажемо, що незабаром до них з’явилися й двері, бо Коля-рибалка збудував їх без дверей, згодом усередині їх було отиньковано, завезено газову плиту й балона, а двері, що вели до колишньої хазяйки Юльчиної кімнати закладено цеглою; до речі, саме ці двері й було переставлено на сінешні, отже, Юлька не мала потреби діставати нові, що теж для неї було небайдуже.
Минуло відтоді, може, з півмісяця, а може, й місяць, на землю дихнуло осінню, і саме тоді Юлька остаточно переконалася, що насіння, яке щедро сіяли в неї баламути, Шурка Кукса та Коля-рибалка, виявилося порожнє, бо й не проросло в ній; вони ж самі із Безназванного завулка зникли й більше сюди не потикалися; непевні вітри носили їх по інших завулках цього світу, Юлька також навіки про них забула, бо й не було про що згадувати; лишили вони їй після себе хіба смуток, який вряди-годи проростав у ній замість плоду, на який усе-таки сподівалася, і цей смуток часто ставав ніби розлоге дерево із напівжовтим листям, бо осінь уже дихала на землю, і те дерево смутку невидно виростало з неї, шелестіло жовтим листям, а часом плакало краплями сліз. Тоді Юлька не витримувала, знову сідала у вікні, розливаючи по підвіконні свої пишні перса, й дивилася на світ Божий порожніми круглими і вже не здивованими очима. Із героїв цієї оповідки одна тільки Людка була щаслива, бо тільки вона оплодотворилася таїною світовою, а що це так, знала вже напевне, хоч на вулиці про те ще ніхто ані здогадувався — дивувалися тільки, чому вона зробилася така неговірка й нетовариська, а у вільний час все у хаті ховалася. Дехто із всюдисущих жіночок винюхували тут щось незвичайне, але на підтвердження своїх підозр вивірених фактів не мали, отож цілком резонно вирішили, що шила в мішку не втаїти — треба тільки зачекати, і те шило обов’язково вилізе, що й справді незабаром сталося. Тоді всі заспокоїлися, і Людчине життя потекло цілком спокійно у щасливому передчутті, а живіт її набухав і круглішав, і вона прислухалася до того росту в собі із щасливою увагою. Але це буде через певний час, а тепер Людка просиджувала годинами біля швейної машинки, і тільки інколи машинка її затихала, і вона подовгу задумливо вдивлялась у вікно, нічого в тому вікні не бачачи.