Місячний сміх

Сторінка 2 з 2

Косинка Григорій

— Какая тепер наука? Ех, господи, господи! Наказав нас грєшних... Комуни-совєти настали на свєті, а жизні нєту... Да-с... Ви можеть самі партєйний, а я, знаєте, человєк старий…

І знов розсипав смішок і підлизнув його обережно язиком.

Стара ліниво глянула на мою зелену сорочку, перехрестила рота і тільки ясна з пеньками жовтих зубів зачервонілись...

— Це ви правду, Сашка... Хіба за царизни така розпуста була? Банди всякі, злодійства, молоді прямо тобі як покаширились — до церкви не Ходять: бога, кажуть, немає...

Кописточка перебив стару і скоромовкою кинув:

— Пришилось до слова: бил Ніколка дурачок, а хлєбушко — п’ятачок, а тепер і Совєти, а хлєба — нєту... Да. Жизнь наша стала горькая: когда-то лавочку ймєл — человеком жив, а тепер — самі відітє...

І наче ненарочне показав рукою на гарно обставлену спальню з м’якими кріслами і великим трюмо; в углі голова Христа в терновому вінчику, а по вікнах — маленькі тазочки з квітками...

Стара задивилась на голову Христа, закивала зажурено і проказала сама до себе: "Господи, який страдник був... Розп’ятий, в пустині постився сорок..."

Гикнула і заклопотано вела розмову з Кописточкою:

— А дорожнеча, мати божа, й докупиться не можна!.. Це ваш, Сашка, хлопчик?

— Да. Мой наслєдніх... Подойди до баби, дурачок!

Рудий хлопчина підкотився на кривих ногах до старої й серйозно спитав її:

— Насіння привезли?..

— Єсть, синок, є... Зараз дам тобі гостинця.

Вона дістала з торби три жмені соняшникового, перемішаного з гарбузовим, і розсипала перед хлопцем, як разок доброго намиста.

Хлопець не подякував.

Кописточка незадоволено гукнув на нього:

— Поблагодарі, дурак, бабушку!

— Спасіба...

Сіли вечеряти. Серед сивої пари попили чай; дякували Кописточку за руку, а він задоволено лащився з папіросами і сіяв на всі боки свій мерзенний смішок:

— Пожалуста, старий табак "Месаксуді". От когда б ви раньше... до театру пошли б, хотя тепер і грають... Лучче дома сиди...

Стара піддержала:

— Спокійніше. А тепер — помолимось богу, а завтра дасть день, дасть і пищу...

У синє вікно черкнулась листком тополя, десь далеко завив поїзд, зарохкав автомобіль, і зоряна курява ночі кинула надворі до мене гарячу Марійку...

Проказала:

— Хтось побач... Чудний ти який — вуса, як золота щетинка... Як будеш тихенький — ляжу з твого боку... Тільки пам’ятай: т и х е н ь к и й...

І торкнула за ухо пальцем.

— Тихенький... Ех ти!

Махнув на сходах кулаком — розчинились двері:

— Ай!..

Щось жалібно заскуготало:

— Тю, чорт підніс!

Придержуючи лікоть, хлипав і плювався старий єврей: він посковзнувся на лушпинні і попав під двері у буйну хвилю радості.

Марійка оглянулась. Круторогий місяць поцілував її розкішну косу, засвітив соромливо червінця на намисті і...

— Тихо.

Я припав до її прозорих очей, вона охопила шию руками і поцілувала гарячими, сухими губами, а...

Спати лягли на помості трикутником: стара праворуч, дочка ліворуч, а я... (це, дорогий товаришу, не важно!), мої ноги міцні, як клени молоді, упирались у білі берези — ноги Марійки — ніжні, гарячі...

Кописточка погасив електрику у спальні і хитро, насмішкувато поспитав Марійку:

— Ви клопов не боїтесь? Ха-ха!.. У городі, знаєте, клопи...— закректав, перевернувся, заскрипіла кровать, і — затих.

Я помалу скригнув зубами: "Гад, клопи найшов!"

Марійка мовчала і хропла: так треба.

От тільки пекельне одіяло з шерстю лоскочеться, важко дише і смиче помалу за спідницю...

Тополя знов заглянула до вікна, а за нею одним рогом виткнувся місяць і срібною смужкою освітив матір Марійки: вона спала. Губи її плямкали, як у малої дитини, кругле підборіддя з волом гойдалося кумедно на печі, і тільки сіра смага у куточках рота застигла і робила його широким-широким...

Я ліг під пекельне одіяло.

Дивно: срібна смужка перескочила на моє голе лігво, затремтіла, засміялась на комірі піджака і стала.

Сухі губи шептали: "Тихо, тихо".

І, на злість, десь голосно, як перед світом у селі, заспівав півень.

— Куй...— тричі вигукнув...

Весела ніч...

Одіяло зайнялося зразу низом, жевріло іскрами, а коли тонка пазуха розгорнула тверді перса і губи заіскрились у палкий, жагучий поцілунок, почулось останнє, покірне: "Тихо..."

Не пригадую добре: чи хруснула гілляка тополі, коли дивився місяць, чи мої пальці... о, це була глупа хвилина людського страждання, але...

Обома рогами, крізь зорю і срібний лист тополі, дивився місяць: одіяло мінилось, палахкотіло, а тремтючі тіні розбігались кутками і, здавалось, танцювали якийсь скажений танець... Місяць сміявся...

Стара прокинулась, звелась на лікоть і, здивована, застигла; я засвітив злим, жовтим огнем одне око до місяця, Марійка соромливо закрила пазуху і гордо кинула чорну, блискучу косу на подушку, круторогий ще раз заскалив до зорі зуби і, мов огненна птиця ночі, шугнув у жовті хмари неба...

Товариш скінчив...

— Страждання, правда? Ні, це тільки м і с я ч н и й с м і х, а може...

Я мовчки запропонував Чубрієнкові закурити, він плямкнув тричі над економним моргунцем, погасив його, а думку скінчив, коли жевріла папіроса:

— А може... це була любов... Не знаю.

1922