Звівши очі на світило, заговорила до мене.
— Що подумає Леопольд про Ольгу? — запитала вона з тужливою ніжністю в голосі. Про нас вона мовила від третьої особи, називаючи хрещеними іменами. Я мовчки дивився на неї, серце мені завмирало. Жінка, без сумніву, була сновидою, або, як кажуть наші селяни, мала "місячну хворобу". Я усе ще безтямно стискав у руці рушницю. Жінка підійшла ближче й простягнула руку до рушниці. Я злякано відсахнувся. Усмішка ледь не бешкетливо вигравала на її устах. — Хай Леопольд не турбується, — знову озвалася вона. — Він може віддати Ользі рушницю, вона бачить більше за нього.
Коли ж я відхилив зброю до стіни, вона насупила брови і нетерпляче шарпнула її до себе, як людина, що сердиться на недовіру і хоче довести несправедливість такого ставлення. Спритно, мов кицька, Ольга відступила і тепер тримала рушницю дулом уперед, як мисливець на позиції.
— То що тут небезпечного? — сказала вона, обережно опускаючи цівку і ставлячи рушницю в куток.
Я перевів подих.
— Леопольд не повинен погано думати про Ольгу, — заговорила вона, знову звівши обличчя до повного місяця. — Я благаю його! — скрикнула жінка, і їй з очей бризнули сльози, вона впала навколішки, здійнявши до мене руки. — Він нічого нікому не розкаже, — загадково повела вона далі. — І Ольга теж нічого нікому не скаже, бо інакше вона накладе на себе руки від сорому...
— Нікому, — запевнив я. Голос мені тремтів.
— Нікому, — повторила вона урочисто.
Глибоко зворушений, я нахилився до неї, щоб допомогти їй підвестися, однак жінка, схожа на дух, похитала своєї гарною голівкою і схилила її на груди.
— Він мусить зараз про все довідатися, про все, — пробурмотіла вона. — Про все...
— Ні! — скрикнув я. — Не розповідай мені нічого, що могло б завдати тобі болю! Я не хочу знати твоєї таємниці!
— Він помиляється щодо Ольги, ось уже й сумнівається, — сумно мовила вона. — Ольга не легковажна, вона дуже нещаслива. Я повинна йому все розказати. Але він присягається! Правда ж? — запитала Ольга, не підводячи голови.
— Так, — ствердив я.
Раптом мій пес підповз до неї, обнюхав, а тоді хрипко гавкнув і вишкірив зуби. Ольга лягла до нього, погладила. Пес затремтів і лякливо забився під ліжко.
— Я мушу, я мушу, — зітхнула жінка. — Лише так усе може добре скінчитися, тільки так. Я не хочу, щоб Лебпольд погано думав про Ольгу, Ольга ж бо така нещасна, — вона навколішках підповзла до мене, прихилила голову до стовбця ліжка, смиренно, мов рабиня, схрестивши на грудях руки. — Я знаю, він зрозуміє Ольгу, тому я йому все розповім.
Мене ледь лихоманило.
— Хай він не хвилюється, — довірливо прошепотіла вона. — Тут не йтиметься про жодний злочин. Зумисне Ольга нікому не завдавала болю. її історія лише сумна і нічого більше. Але хай він не плаче...
Прихилившись до стіни, я не зводив з неї погляду, очі мені пекли вогнем, горло пересохло.
— Я охоче йому все розповім, — почала вона з деякою печальною ґрацією. — Він знає жіночу природу...
Я мимоволі кивнув.
— Єдиним гріхом Ольги є те, що вона жінка, і виховували її, на відміну від чоловіків, як виховують жінку, — для насолоди, а не для праці. Жінка є сама собою, — вела вона далі, слова плавно лилися їй з уст. — Вона тісніше пов'язана з природою. Жінка однаково гірша, як і ліпша за чоловіка. У тому сенсі, що людство вважає добром чи злом. Я усміхнувся.
— Але ж від природи кожний думає лише про себе, тому в коханні жінка черпає користь для себе та тішить власне марнославство. Вона передусім повинна і може жити, не докладаючи зусиль й слугуючи чоловікові в задоволенні його бажань. У цьому її сила, але й слабкість водночас. Хіба ні?..
Кохання — розкіш, яку собі може дозволити чоловік, для жінки ж кохання — хліб щоденний. Але кожен, хто живе повним життям, хоче від нього більшого, прагне щосили вивищити понад іншими своє виплекане ego, яким так пишається. Жінка не менш марнославна за чоловіка, але вона потребує лише показатися перед світом і бачити біля своїх ніг раба, ідолопоклонника; їй не конче діяти, здобувати, творити, як чоловікові Вона немає потреби вчитися, досить навчитися бути вродливою. Що ж іще треба жінці?
Та раптом, однієї чудової миті, вона усвідомлює, що таке чоловік й що таке кохання чоловіка; тоді її охоплює незбагненний страх — страх кохати і бути коханою, однак вже надто пізно, доля вже встигла гірко з нею пожартувати.
О! Безрадісне існування без надії, без злетів, без свободи!
Ольга стала б доброю дружиною, бо має світлу голову та щире серце, але так...
Жінку слід виховувати як чоловіка, тоді вона зможе стати супутницею свого мужа. Чи може, Леопольд так не думає?
Я й, справді, був іншої думки.
— Нам не йде на користь відчуження від природи, — сказав я, водночас роздумуючи вголос. — Жінка повинна вчитися бути доброю матір'ю. Усе інше — фантазерство, брехня або омана.
— Леопольд направду вірить у таке? — заперечила Ольга, ані не ворухнувшись, не змінивши тону. — То чоловік годиться лише для того, щоб роздобувати їжу — собі, дружині, дитині?
— Усе врешті до цього й зводиться! — вигукнув я.
— Упродовж віків природа чоловіка зазнала змін, — м'яко мовила Ольга. — Полювання уже давно не є єдиним засобом існування. Чоловік, який мислить, вигадує, винаходить, який визнається на мистецтві та володіє науками, потребує вже іншої жінки, аніж той, що тисячі років тому збирав урожаї, не сіючи, і душив дичину, як вовк... Але я хотіла розповісти Леопольдові одну історію...
Я усе йому скажу, усе розповім, як було. Я все так виразно бачу перед собою, наче наскрізь. Я можу зазирнути людині в самісіньку душу. І Ольгу бачу, вона видається мені чужою... Я не люблю її, але й ненависті не відчуваю.
Вона сумно всміхнулася.
— Я бачу її перед собою дитям.
То була маленька гарненька дівчинка з пухкими засмаглими ручками, темними кучерями, великими запитливими оченятами. Старий Іван, панський наймит, з вічно червоними, немов заплаканими очима, від якого завжди тхнуло шнапсом, не міг байдуже пройти повз неї, завжди брав на руки і ніжно гладив їй ніжки.
Якось вона стояла на парадних сходах. У салоні поруч з матір'ю на жовтому дивані сидів місцевий молодий дідич, який тішився великою прихильністю жіноцтва. Вікна були нарозтвір, тож я чула його голос: "Так, маленька Венера... Ви можете пишатися своїм дитям. Колись вона стане жінкою..." Ольга знала, що мовиться про неї, вона густо зашарілася й утекла в сад. Там вона мрійливо блукала поміж квітами, зривала троянди, левкої, гвоздики, заквітчувала ними волосся, а тоді уважно й запишне-но розглядала своє відображення у плесі крихітного ставка. На березі ставка стояла білокам'яна статуя богині кохання. Ольга задивилася на неї і подумала: "Як виросту, стану такою ж вродливою..."