— Ні, ми таки, мабуть, спершу подивимося на ту державну землю, — відповів Біллі.— Не знаю, як і де ми влаштуємося, але до одного діла ми запевно ніколи не візьмемося.
— До якого це?
— Не купуватимемо садків по три тисячі за акр.
З клунками за плечима Біллі й Сексон пройшли зі сто ярдів мовчки. Біллі заговорив перший:
— Я тобі ось що скажу, Сексон. Ніколи ми не будемо нишпорити й вишукувати, де б ухопити грудку землі й тягти її кошиком на гору. У Сполучених Штатах землі ще досить. Що б там не казали Бенсон та інші, наша країна ще не збанкрутувала. Є ще мільйони вільних незайманих акрів, що чекають на нас, — і ми мусимо їх знайти.
— А я тобі теж скажу, — відповіла Сексон. — Ми з тобою вчимося. Том виріс на ранчо, а знає тепер про сільське господарство багато менше за нас. І ще одне скажу: чим далі я думаю, то все більше переконуюсь, що ота державна земля аж ніяк нас не влаштує.
— І навіщо йняти віри кожному почутому слову! — обурився Біллі.
— Ні, зовсім не те. Я сама так думаю. Розваж-но й ти! Якщо в цій околиці земля коштує по три тисячі доларів за акр, то чого б ота державна земля, якщо вона справді годяща, вакувала недалеко звідси, дожидаючи, коли хтось візьме її задурно?
З чверть милі Біллі розважав над цим, але не міг дійти ніякого висновку. Нарешті він кахикнув і промовив:
— Що ж, ми можемо почекати й спершу подивитись, яка вона. Правда?
— Ай подивимося, — згодилася Сексон.
РОЗДІЛ VI
Від Монтері вони подались путівцем навпростець через пагорби, замість того щоб іти сімнадцять миль уздовж берега, і бухта Кармел виринула перед їхніми очима зненацька, зачарувавши їх своєю красою. Вони спустилися поміж колючих смолистих сосен, поминули химерні й мальовничі дерев'яні котеджі митців та письменників, перейшли через сипучі піщані пагорби, порослі цупким лупином та блідими каліфорнійськими маками. Сексон аж скрикнула від захоплення і заніміла, прикипівши поглядом до синьо-зелених, як хвіст павича, хвиль прибою, позолочених сонячним промінням: прибій, з милю завдовжки, широкою дугою громохко накочувався на берег, полишаючи на білому березі клапті білястої піни. Сексон не пам'ятала, скільки часу вони так простояли, задивлені в гостроверхі гребні переливчастих хвиль, що зринали, шумуючи, з морської глибини і в гуркоті розбивалися біля їхніх ніг. Її привів до пам'яті Біллі, коли, сміючись, почав стягувати кошика їй з плечей.
— Ти немовби збираєшся зупинитися тут на хвилинку, — зауважив він. — То вже влаштуймося вигідніше.
— І вві сні такої краси я не снила, і вві сні…— шепотіла Сексон, стиснувши руки. — Я… я думала, що прибій Оклендського маяка чудовий, але… Хіба ж можна порівняти!.. О, глянь! Глянь! Чи ти бачив коли такий незвичайний колір? А море аж світиться!.. Та це ж незрівнянно!
Нарешті вона спромоглася відірвати очі від прибою і глянула на обрій, де над глибокою блакиттю неба клубочилися сиві хмари, а тоді перевела погляд на вигин берега південніше від гори з зубчастими силуетами скель і на громаддя сизуватих гір поза низькими пагорбами, що обступали долину Кармел.
— Можемо й посидіти, хіба що? — підохотив її Біллі.— Тут занадто гарно, щоб бігти далі, висолопивши язика.
Сексон погодилася й одразу почала розшнуровувати черевики.
— Хочеш босоніж побігати? — захоплено скрикнув Біллі і собі почав роззуватись.
Але перше ніж устигли вони побігти босоніж на зрадливу габу білувато-мокрого піску, де твердь зустрічалася з океаном, нова дивина прикувала їхню увагу. З-під темних сосен вихопивсь якийсь чоловік у самих трусах і помчав схилом. Шкіра його була ніжно-рожева й шовковиста, обличчя, мов у херувима, кучері золотисто-русяві, зате тіло — м'язисте й міцне, як у Геркулеса.
— Диви! Наче той Сандо!{38} — тихо мовив Біллі до Сексон.
Але вона згадала про вікінгів з материного альбома, що виходять на вогкі піщані береги Англії.
Чоловік промчав за десять кроків від них, ні на хвильку не зупиняючись; перебіг мокрий пісок, і біле шумовиння підступило йому аж до колін, а попереду знялася бурхлива водяна стіна заввишки в добрих десять футів. Перед цим могутнім громаддям водяної стихії його тіло, щойно здорове й міцне, тепер видалося страшенно тендітним і крихким. Сексон тривожно затамувала віддих і, крадькома зирнувши на Біллі, побачила, що він теж застиг у напруженому чеканні.
Але незнайомець скочив назустріч ревучому валові, і в ту мить, коли, здавалося, прибій ось-ось розчавить його, — пірнув у саму стіну й зник. Потужна водяна маса гримко покотилася на берег, а з-за неї виринула русява голова, простягнена вперед рука й частина плеча. Тільки-но плавець зробив кілька виплесків, як на нього налетів новий вал. То була запекла боротьба людської сили, що стриміла у відкрите море, з виром хвиль, що рвалися до берега. Щоразу, коли чоловік пірнав, зникаючи з очей, у Сексон пересихало в горлі й вона стискала руки. Часом бурун з пінявою бородою поглинав незнайомця, і коли він з'являвся потім на видноті, то вже на кілька десятків футів далі, відкинутий хвилею, мов тріска. Не раз здавалося, що він не здужає проти хвиль і що його вишпурне назад на берег, але за півгодини він усе-таки вибився поза смугу прибою і швидко поплив, гойдаючись на зелено-синій поверхні хвиль і не пірнаючи більше. Незабаром він відплив так далеко, що лиш деколи маячів на воді невеличкою цяткою. А потім і та цятка зникла, і Сексон з Біллі переглянулися — вона вражена хоробрістю плавця, він сповнений захвату.
— Оце плавець, оце плавець! — вихваляв Біллі.— Хлопець не з курячим серцем. Я от плавав тільки в басейні та бухті, але тепер навчуся плавати й в океані. Якби мені так плавати, то від пихи я мало б не луснув. Бігме, Сексон, я б тисячу ферм віддав, якби мені тільки вміти отак плавати, як він. О, я теж плаваю, як риба! Одного разу в неділю я проплив кілька миль від причалу Нероу Годж, а це не близький світ. Але такого замашного плавця, як оцей, я зроду не бачив. Ні, я й з місця не зрушуся, доки він не повернеться на берег… Подумай тільки, він же один одинцем серед цих водяних гір! Дух, либонь, має неабиякий, молодчага!
З годину Біллі й Сексон бігали босоніж берегом, ганялися одне за одним, вимахували довгими зміюватими водоростями й тішились, мов діти. Вони вже почали взуватися, коли вгледіли русяву голову, звернену до берега. Біллі підбіг до самої пінявої смуги назустріч плавцеві, що його тіло, як він вийшов з води, було тепер не ніжно-біле, а ніби аж багрецеве від морських стусанів.