— Ну й потім?
Бенсон зирнув на Сексон.
— Потім вони почнуть відкуповувати в американців якусь іншу долину. Американці розтринькають гроші, і їхні діти гнитимуть по містах, як зігнили б і ви з чоловіком, якби не вибралися звідти.
Сексон аж здригнулася, подумавши: "Як зігнила Мері, як зігнив Берт, як гниє Том та інші гниють…"
— О, наша країна велика, — провадив далі Бенсон. — Тільки ми не великий народ. Кіплінг має рацію: нас вигнано з нашого дому. А найгірше — що ми ж можемо бути розумніші! Маємо всякі сільськогосподарські коледжі, дослідні станції, пересувні виставки. Але наука не йде нам на користь, і прибульці, що пройшли сувору життєву школу, побивають нас. Закінчивши науку, це ще за життя мого батька, — він додержувався давніх поглядів і глузував з моїх, як він казав, "теорій", — я кілька років подорожував по світах. Я хотів побачити, як господарюють люди в старіших країнах. І я надивився.
…Ми оце скоро в'їдемо в долину. Будьте певні, що я надивився. В Японії перше, що мені впало в око, це схили гір із терасами на них. Така стрімчаста гора, що й конем не виїдеш, а японцям байдуже. Наробили терас, та й годі: добрий кам'яний мур для підпори, шість футів заввишки, а за ним тераса шість футів завширшки, і так подерлися вгору: мур — тераса, мур — тераса, тераса на терасі. Щоб мати терасу в три фути, ставлять мур у десять, заради чотирьох-п'яти футів грунту під городину — будують мур у двадцять футів заввишки. А землю тягають нагору кошиками на власних спинах!
І те саме бачив я скрізь — у Греції, в Ірландії, в Далмації — я й туди був подався. Люди нишпорять і підбирають кожну грудочку землі, навіть крадуть землю лопатами, а то й жменями і несуть її на спинах у гори й створюють поля, власними руками створюють на голих скелях. А у Франції я бачив, як горяни беруть землю з дна струмків, шукаючи доброго грунту, — так само, як наші батьки в Каліфорнії брали її, шукаючи золота. Тільки наше золото попливло за водою, а земля у селян залишилася на місці, — вона весь час у роботі, і вона родить і родить. Але годі вже — розбалакався я.
— Боже мій, — прошепотів безмежно вражений Біллі.— А наші батьки ніколи такого не робили. Не диво, що вони все втратили.
— А ось і долина, — показав Бенсон. — Гляньте на дерева! На схили пагорбів… Оце вона — Нова Далмація! Дибіться! Та це ж яблучний рай! А грунт який! Як його оброблено!..
Долина, що розкинулася в них перед очима, була невелика. Але на кожному клаптикові низовини й положистих, пагорбів відчувалася дбайлива рука далматинців. Розглядаючись, Сексон і далі слухала Бенсона.
— Знаєте, що робили на цьому багатющому грунті давніші поселенці? Низовину засівали, а на пагорбах пасли худобу. А тепер усі дванадцять тисяч акрів під яблунями. Гості зі Сходу, що бувають у Дель-Монте, приїжджають сюди власними машинами, щоб помилуватись яблуневим цвітом або ж достиглими яблуками. Ось хоча б старий Матео Летунич, один з перших осадчих тут. Він почав з того, що мив посуд. А глянув на цю долину і зрозумів, що вона буде його Клондайком. Тепер він сімсот акрів орендує і має власних сто тридцять — найкращий тутешній сад. Щороку він експортує сорок-п'ятдесят тисяч ящиків яблук з цього саду. І жодній живій душі не довірить, а тільки своїм далматинцям, зривати яблука. Колись я його жартома запитав, за скільки б він продав свої сто тридцять акрів. Він відповів без усяких жартів: обрахував свій чистий прибуток рік по року, взяв від нього середню суму і сказав мені прикинути вартість акру, виходячи з шести відсотків на капітал. Виявилося, що кожен акр — понад три тисячі доларів.
— Ну, а що роблять у долині китайці? — спитав Біллі.— Теж вирощують яблука?
Бенсон похитав головою.
— Це ще одна справа, яку ми, американці, прогавили. У цій долині не пропадає ані шкоринка від яблука, ані осередок; тільки не думайте, що це ми, американці, їх використовуємо. Опріч консервних, сидрових та оцтових заводів тут є ще п'ятдесят сім яблучних сушарень. Усі вони належать китайцям, і ті відвантажують п'ятнадцять тисяч діжок сидру й оцту на рік.
— Наші кревні створили цей край власними руками, — міркував уголос Біллі.— Відкрили його, билися за нього, все зробили…
— Тільки не розвивали його, — перебив Біллі Бенсон. — Навпаки, ми зробили все можливе, щоб виснажити його, як уже виснажили грунт у Новій Англії.— Бенсон махнув рукою, показуючи кудись аж за пагорби. — У тому напрямкові Салінас. Якби ви побували там, вам здалося б, що ви в Японії. І не думайте, що тільки цю одну родючу каліфорнійську долину загарбали японці. їхня тактика трохи інакша, ніж у далматинців. Спершу вони наймаються поденно збирати плоди; вони працюють краще за американців, і янкі охоче їх наймають. Згодом, ставши на ноги, вони об'єднуються в японські спілки і потроху витісняють американську робочу силу. Садівники на разі не заперечують. Наступний захід — японці відмовляються збирати врожай. Робітники-американці забралися звідти, отож садівники в безпорадному становищі. Урожай під загрозою. Тепер починають орудувати японські профспілкові ватажки. Вони почувають себе господарями. Японці скуповують увесь урожай. Садівники у цілковитій залежності від них, як бачите. Минає трохи часу, і японці вже заправляють цілою долиною. Власники землі здають її в оренду, а самі переїздять скуштувати міських розкошів або ж подорожують по Європі. Залишається останній крок: японці скуповують землю. Так чи сяк, а спродуватись мусиш, бо робочу силу контролюють вони, японці, і розорити власника землі їм за іграшку.
— Але ж коли так ітиме й далі, що ж нам залишиться? — спитала Сексон.
— Ви й самі бачите що. Ті з нас, що не мають і шеляга за душею, гниють по містах. Ті, що мають землю, продають її й вибираються до міста. Котрі стають великими капіталістами, котрі здобувають собі якийсь фах, а решта витратять гроші і потихеньку починають гнити. А якщо грошей їм на вік стане, то замість них гниють їхні діти.
Спільна подорож доходила до кінця. Прощаючись, Бенсон знову запевнив Біллі, що для нього завжди знайдеться постійна робота, хай він тільки черкне слово.