Мері й Сексон не мали знайомих серед каменярів. Властиво, їх взагалі не обходило, яке буде свято — ірландське, німецьке чи слов'янське, і хто влаштовує його: каменярі, броварники чи різники. Дівчата належали до тої молодої юрби, що шукала тільки танців і забезпечувала касі постійний прибуток на всіх гулянках.
Вони походили між ятками, де товкли земляні горіхи та підсмажували пшеничку, готуючись до свята; тоді подалися оглянути павільйон для танців. Сексон, ніби притискаючись до уявленого партнера, зробила кілька вальсових па. Мері заплескала в долоні.
— Диви! — скрикнула вона. — Чиста лялечка! А панчішки — просто розкіш!
Сексон задоволено всміхнулася й манірно простягнула ногу в оксамитному черевичку на високому підборі, злегка підібравши вузьку чорну спідницю; з-під спідниці визирнула тонка щиколодка та струнка лінія литки і крізь найтонші (що коштували аж 50 центів) шовкові панчішки-павутинку просвічувало її біле тіло. Сексон була худенька, невисока на зріст, але в округлих обрисах її відчувалася грація й жіночість. її білу блузку прикрашало жабо з дешевенького мережива, защіплене за останнім криком моди шпилькою з великим фальшованим коралом. Поверх блузки стан облягала чепурненька жакетка з короткими рукавами, а рукавички зі штучної замші обтягували руки до ліктя. Єдиною непідробною окрасою в неї були неслухняні кучері, що не знали ні щипців, ані папільйоток і мило вибивалися з-під чорної оксамитової шапочки, низько насуненої на брови.
Чорні очі Мері захоплено блиснули, вона підскочила до Сексон, обняла її і з розгону цмокнула в губи. Потім, спалахнувши, зніяковіла від власної експансивності.
— Яка ти гарнесенька! — скрикнула вона. — Коли б я була хлопець, з рук би тебе не випустила! Я б тебе з'їла, бігме, з'їла!
Взявшися за руки, дівчата вийшли з павільйону. Вони походжали по залитому сонцем муріжку, весело вимахуючи руками, немов струшували з себе гніт цілого тижня виснажливої праці. Вони перехилялися через бильця круг ведмежої ями, здригаючись перед самотнім ув'язненим велетнем, а опісля щонайменше десять хвилин сміялися перед кліткою мавпи.
Переходячи парком, вони глянули вниз на невелике біговище — тут, у цьому природному амфітеатрі, мали пополудні відбутися ігрища. По тому дівчата подалися до гаю, зборозненого безліччю стежок: ідеш, ідеш собі, і раптом у темній гущавині виринає зелений дерев'яний столик або затишна лавочка під розлогим кущем. Багато з тих лавок уже заздалегідь запосіли цілі родини. На згористій галявині, оточеній деревами, дівчата простелили газету й посідали; невисока трава вже пожовкла від каліфорнійського сонця. Приємно було так посидіти — нічого не роблячи, після шести днів тяжкої праці, та й сили треба було зберегти для майбутніх годин танцю.
— Напевне, прийде Берт Вонгоп, — цокотіла Мері.— Він хвалився, що приведе з собою Біллі Робертса, Здорового Біла, як звуть його товариші. Він таки здоровило і дуже кремезний. Він боксер, і всі дівчата бігають за ним. А я його боюся. Такий-бо неговіркий… Знаєш, він чисто як цей ведмідь, що ми допіру бачили. Брр-р! Бррр-р! — здається, ось-ось за голову так і вхопить. Біллі не професійний боксер, а візник, працює в Корберлі та Моррісона, він член спілки, але часом виступає в спортивних клубах. Хлопці бояться його. В нього крута вдача — стережись, а ні, то покаже, де козам роги правлять. Тобі він не сподобається, зате ж як він гарно танцює! Трохи важкий, але в танку так і кружля, так і пливе. Ото, щоб і ти з ним хоч раз пройшлася… І кавалер добрячий, грішми сипле… Тільки вдачу ж має — ой лишенько!
Розмова снувалася далі, щебетала переважно Мері й усе вернула на Берта Вонгопа.
— Ти щось дуже за ним упадаєш, — обережно зауважила Сексон.
— Хоч і завтра віддалася б за нього… — спалахнула Мері, але в ту ж мить обличчя їй затьмарилося, і вона безпорадно прошепотіла: — Тільки він мене не бере. Він… — На хвильку вона змовкла. — А ти стережися, Сексон, як він часом почне набиватися до тебе. Він поганий, поганий!.. Та дарма, — завтра пішла б за нього. А ні, то він мене не матиме. — Вона хотіла щось додати, але натомість з її уст вирвалося зітхання. — Кумедний цей наш світ, хіба ні? — почала вона знову. — Сама чудасія! І всі зірки — теж світи. Цікаво мені знати, де криється бог? Берт Вонгоп каже, що бога нема. Але він взагалі страшна людина. І каже такі страшні речі. Я вірю в бога. А ти? Що ти думаєш про бога, Сексон?
Сексон знизала плечима й засміялася.
— Але ж коли ми чинимо зло, то на нас чекає кара, хіба ні? — домагалася Мері.— Так думають усі, крім Берта. Він каже, — йому дарма якась там кара: мовляв, коли він помре, то лежатиме мертвий, а тоді хай хто-небудь спробує його добудитись. Ото страхота, еге? Але це все таке кумедне! Іноді мені на душі так і похолоне, як здумаю, що бог мене ніколи з очей не спускає. Як ти гадаєш: знає він, що я оце кажу? А який він на вигляд, як по-твоєму?
— Не знаю, — відповіла Сексон. — Просто ми його собі по-кумедному уявляємо…
— О, — здригнулася Мері.
— Він просто такий, як люди про нього думають, — переконано провадила далі Сексон. — Мій брат каже, що він схожий на Авраама Лінкольна, а Сара каже, що в нього бурці.
— О, а я не уявляю собі його з проділом у волоссі,— призналася Мері, боязко здригаючись від власної відваги, — В нього не може бути проділу. Це було б кумедно.
— А знаєш того маленького, зморщеного мексіканця, що продає різні дротяні вироби? — спитала Сексон. — Кожна така штучка має свій секрет. Ну, то бог чомусь завжди нагадує мені того крамаря.
Мері щиро засміялась.
— Ну й кумедія! Таким я собі його ніколи не уявляла. Як це ти вигадала таке?
— Бачиш, він, як отой мексіканчик, увесь час наче тільки те й робить, що розносить свої головоломки й кожного наділяє ними, — а люди витрачають усе своє життя, щоб добрати, в чому там річ. І всі метикують над ними. А ось я не можу розв'язати своєї головоломки. Я не знаю, звідки почати. Он поглянь на ту головоломку, що він завдав її Сарі. А сама Сара, бач, сплутана з Томового і тільки заважає йому. А всі їхні головоломки, і твоя теж, сплутані з моєю. Ніяк не розплутаєш.