Аж ось у середу ввечері вона піде з Біллі! Біллі! Серце їй затріпотіло. Звичайно, Чарлі наробить бешкету, але Біллі захистить її від нього. Хотіла б вона побачити, як Чарлі кинеться на Біллі і як той його огріє.
Не довго думаючи, вихопила вона фотографію з-за рямців і кинула долілиць на комод. Фотокартка впала обіч маленької скриньки, оббитої темною потертою шкірою. Неначе образившись на таке блюзнірство, Сексон знову схопила осоружну картку й пошпурила через усю кімнату в куток. Потім узяла в руки шкіряну скриньку. Натиснувши пружину й відкривши скриньку, вона вп'ялася поглядом у дагеротип маленької, стомленої жінки з розумними сірими очима й ніжно обведеними виразними губами. Всередині, на оксамитній оббивці, було вибито золотими літерами: "Карлтонові від Дезі". Сексон шанобливо прочитала той напис, — то було ім'я її батька, якого вона зовсім не знала, та ім'я її матері, яку вона знала дуже мало, хоч затямила назавше, що її мудрі, сумні очі були сірі.
Не вважаючи на те, що Сексон змалку не призвичаїлася до релігійних обрядовостей, з натури була вона глибоко релігійна. Але її думки про бога були туманні й невиразні, і це її щиро бентежило. Вона ніяк не могла уявити собі бога. А тут, на старому дагеротипі, перед її очима було щось цілком реальне; цей образ давав їй так багато і, здавалося, може дати ще безмежно більше. Сексон не ходила до церкви. Ця скринька була її небесний вівтар, її святе святих. Вона зверталася до неї — і в часи турботи, і коли її гнітила самітність, шукаючи поради, підтримки та втіхи. Сексон відчувала себе інакшою, ніж її товаришки, і, вдивляючись у материне обличчя, намагалася знайти в ньому риси духовної схожості з собою. Адже ж її мати була теж не така, як інші жінки. Мати була для неї те, що для інших е бог. Цього ідеалу дівчина силкувалася не зрадити, не занедбати й не зневажити. Вона насправді знала про свою матір надто мало, отже уявлення про неї склалося в Сексон з її власних домислів та фантазій, але того дівчина не була свідома. Протягом багатьох років плекала вона цю легенду про свою матір.
Але невже ж то була тільки легенда? Сумнів цей гостро вколов дівчину. Висунувши нижню шухляду комода, вона Витягла звідти старенького портфеля. Випали пожовклі, вбляклі рукописи, і від них дихнуло далеким ніжним ароматом давно минулих літ. Письмо було тонке, добірне, з вибагливими закрутками, — так звичайно писали півстоліття тому. Читаючи, вона проказала рядки:
Немов еолової арфи ніжні струни,
Співає муза у твоїх піснях;
Рівнин каліфорнійських пишні вруна
Луною рознесуть їх по світах.
Утисячне спитала вона себе, що то за "еолова арфа"; а проте — скільки краси й піднесення давали їй спогади про напівзабуту надзвичайну її матір! Сексон замислилася на хвилину і розгорнула другий рукопис, на якому стояло: "Присвята К. Б.". Карлтонові Брауну, її батькові, присвятила цього любовного вірша її мати. Сексон схилилася над рядками поезії:
Втекла від юрби я, від сміху й розмови,
До гаю, до статуй: там листя співало…
Заквітчаний Вакх і Цариця любові,
Пандора й Психея в задумі мовчали.
Це теж було понад її розуміння. Але вона вдихала в себе красу тих рядків. Вакх, і Пандора, і Психея — вабливі талісмани, чарівні ймення, що ними немов заклинала мати. Та, на жаль, — розгадати цю таємницю могла тільки вона. Дивні, беззмістовні слова, хоч вони сповнені глибокого змісту! її подиву гідна мати знала, що вони означають.
Сексон з протягом вимовила вголос ці три слова, літеру по літері, бо не наважилася прочитати їх швидко, — не знала-бо, як їх вимовляти; і в її свідомості сяйнуло їхнє величне значення, глибоке й неосяжне. Думка Сексон завмерла й зупинилася на сліпучих гранях недосяжного для неї світу, — гранях, що сяяли, мов зорі,— де її мати почувалася так вільно. Задумано, знову й знову, перечитувала вона ці чотири рядки. То був блискучий промінь в її світі, сповненому привидами горя й турботи, що серед них снувалося її життя. Тут, у цих таємничих, співучих рядках, крився ключ. Якби тільки схопити його — все враз стало б зрозуміле. Цього вона була цілком певна. Вона б зрозуміла тоді, чому в Сари такий гострий язик, чому брат її такий нещасний, чому Чарлі Лонг такий жорстокий, чому він побив бухгалтера, чому днями, місяцями, роками мусить вона працювати над прасувальною дошкою.
Вона пропустила строфу, якої зовсім не змогла зрозуміти. Очі її безнадійно перебігли на інші рядки:
Ще в сутінях оранжереї ясно,
Ще б'ється промінь золотий в вікно…
На захід сонце йде, і скоро світло згасне,
Бурштинне світло — мов старе вино.
Блищить воно на мармуровім чолі Наяди, що схилила ніжний стан…
За мить позолотить їй плечі голі І з рук її тонких пірне в фонтан.
— Гарно, гарно як, — зітхнула Сексон. А тоді, приголомшена тим, що вірш такий довгий, згорнула рукопис і вклала його у портфель. І знову схилилася над шухлядою, шукаючи серед зібраних там реліквій ключа до нерозгаданої материної душі.
Цим разом вона витягла перев'язаний стьожкою невеличкий пакунок у тонкому папері. Вона обережно розгорнула його, з глибокою побожністю священика перед вівтарем. Із пакунка визирнув червоний єдвабний іспанський корсаж, який своїми планшетками з китової рогівки скидався на маленький корсет; такими оздобами звичайно прикрашали себе жінки піонерів, що пройшли від краю до краю простори прерій. То був ручний виріб, — типовий каліфорнійсько-іспанський взірець забутих часів. Навіть китову рогівку вистругано з сирового матеріалу, купленого, мабуть, безпосередньо на китобійній шхуні, що торгувала шкурою та китовим лоєм. Чорним мереживом облямувала того корсажа її мати. Ці три чорні оксамитні стрічки пришила вона до нього своїми власними руками.
Сексон схилилася над цими речами, вдавшись у задуму. Це було щось реальне. Це вона розуміла. Вона поклонялася цим речам так, як поклонялися люди на землі богам, власними руками зробленим, хоча віра їхня й стояла на доказах зовсім невпійманних.
Пасок був двадцять два дюйми завдовжки. Сексон у цьому пересвідчилася не раз. Вона встала й обвила його круг свого стану. Це була частина звичного ритуалу. Корсаж їй майже впору. В деяких місцях він навіть зовсім сходився. Без сукні він прийшовся б їй до міри, — акурат, як приходився матусі. Цей спогад про давні піонерські мандри в Каліфорнійській Вентурі найбільше зворушував Сексон. Червоний корсаж немов зберігав відслід постаті її матері. Виходить, зовні вона вся в матір; її вправність і спритність у праці, що так дивували інших, то був дар теж від матері. Так само всі колись зчудовано дивилися на її матір, тендітну, як лялечка, — найменше й наймолодше створіння в кремезній піонерській родині,— а проте всі шанували її надзвичайний розум, завжди питали її поради, — навіть брати й сестри, що були на який десяток років старші за неї. Це вона, Дезі, тупнула своєю маленькою ніжкою й довела, що конче треба переїхати з Колузької низовини, пойнятої лихоманкою, до здорових гористих просторів Вентури; хто як не вона не зморгнула перед батьком — завзятим старим вояком, загартованим у борні з індіянами, — і змагалася з цілою родиною за те, щоб Віла віддалася за свого обранця; хто як не вона повстала проти своєї сім'ї та узвичаєної моралі, вимагаючи для Лаури права на шлюбне розлучення зі своїм чоловіком, що його хистка вдача межувала зі злочином; а з другого боку — хто ж як не Дезі стримувала, об'єднувала рідних і родичів, коли якесь непорозуміння або чиясь лиха воля загрожувала розколоти сім'ю.