— Може, якщо піднімати обережно, то витримає,— каже Мишко. Почав я піднімати потихеньку. Тільки-но трохи підняв над водою, шубовсть — і нема чайника.
— Не витримала? — запитує Мишко.
— Звичайно, не витримала. Чим тепер витягати воду?
— Самоваром,— каже Мишко.
— Ні, вже краще самовар просто в колодязь кинути, хоч клопоту менше буде. Мотузки ж нема.
— Ну, каструлею.
— Що в нас,— кажу,— по-твоєму, каструльна крамниця?
— Тоді склянкою.
— Це стільки доведеться морочитися, поки склянкою води наносиш!
— Що ж робити? Адже треба кашу доварювати. І пити страшенно хочеться.
— Давай,— кажу,— кухлем. Кухоль усе-таки більший від склянки.
Прийшли додому, прив'язали волосінь до кухля так, щоб він не перекидався. Повернулися до колодязя. Витягли по кухлеві води, напились. Мишко каже:
— Це завжди так буває. Коли пити хочеться, то здається, що ціле море вип'єш, а станеш пити, то кухоль вип'єш і більше вже не хочеться...
Кажу:
— Нічого тут на людей набалакувати! Краще неси мерщій каструлю з кашею сюди, ми прямо в неї води натягаємо, щоб не бігати двадцять разів з кухлем.
Мишко приніс каструлю і поставив на цямрину[1]. Я її не помітив, зачепив ліктем і ледь не скинув у колодязь.
Мишко взяв каструлю й відійшов від колодязя. Я натягав води.
Прийшли ми додому. Каша у нас захолола, у плиті потухло. Розтопили ми знову плиту і знову заходилися кашу варити. Нарешті вона в нас закипіла, зробилася густа й почала пухкати: "Пух, пух!".
— О,— каже Мишко.— Добра каша, знаменита!
Я взяв ложку, покуштував:
— Тьху! Що це за каша! Гірка, несолона і тхне горілим.
Мишко й собі хотів покуштувати, але відразу ж виплюнув.
— Ні,— каже, помирати буду, а такої каші не їстиму! Диваки ми! Та у нас же пічкурі є!
— Ніколи тепер уже з пічкурами возитися! Незабаром світатиме.
— Та ми їх варити не будемо, а засмажимо. Адже це швидко — раз, і готове.
— Ну гаразд, якщо швидко. А буде, як каша, то краще не треба.
— В одну мить, ось побачиш.
Мишко почистив пічкурів і поклав на сковорідку. Сковорідка нагрілась, пічкурі й поприлипали до неї.
Мишко став вишкрябувати пічкурів із сковорідки ножем. Усі боки обідрав їм.
... Спати полягали голодні.
Вранці пішли до тітки Наталки, розповіли їй усе, пообіцяли, що ми з Мишком усі бур'яни в неї на городі виполемо, тільки нехай вона допоможе нам кашу зварити. Тітка Наталка зглянулася над нами: напоїла молоком, дала пиріжків з капустою, а тоді посадила снідати.
Ми все їли і їли, так що тітчин Наталчин Володя дивувався, які ми голодні були.
Нічого не пропало — все витягли з колодязя. А потім ми з Мишком і Володею бур'яни на городі пололи.
Мишко казав: бур'яни — це дрібниця, зовсім легке діло. Набагато легше, ніж кашу варити!
[1] Цямрина — верхня частина колодязного зрубу (складених дерев'яних колод).