Мишкова каша

Сторінка 2 з 2

Микола Носов

— Може, якщо піднімати обережно, то витримає,— каже Мишко. Почав я піднімати потихеньку. Тільки-но трохи підняв над водою, шубовсть — і нема чайника.

— Не витримала? — запитує Мишко.

— Звичайно, не витримала. Чим тепер витягати воду?

— Самоваром,— каже Мишко.

— Ні, вже краще самовар просто в колодязь кинути, хоч клопоту менше буде. Мотузки ж нема.

— Ну, каструлею.

— Що в нас,— кажу,— по-твоєму, каструльна крамниця?

— Тоді склянкою.

— Це стільки доведеться морочитися, поки склянкою води наносиш!

— Що ж робити? Адже треба кашу доварювати. І пити страшенно хочеться.

— Давай,— кажу,— кухлем. Кухоль усе-таки більший від склянки.

Прийшли додому, прив'язали волосінь до кухля так, щоб він не перекидався. Повернулися до колодязя. Витягли по кухлеві води, напились. Мишко каже:

— Це завжди так буває. Коли пити хочеться, то здається, що ціле море вип'єш, а станеш пити, то кухоль вип'єш і більше вже не хочеться...

Кажу:

— Нічого тут на людей набалакувати! Краще неси мерщій каструлю з кашею сюди, ми прямо в неї води натягаємо, щоб не бігати двадцять разів з кухлем.

Мишко приніс каструлю і поставив на цямрину[1]. Я її не помітив, зачепив ліктем і ледь не скинув у колодязь.

Мишко взяв каструлю й відійшов від колодязя. Я натягав води.

Прийшли ми додому. Каша у нас захолола, у плиті потухло. Розтопили ми знову плиту і знову заходилися кашу варити. Нарешті вона в нас закипіла, зробилася густа й почала пухкати: "Пух, пух!".

— О,— каже Мишко.— Добра каша, знаменита!

Я взяв ложку, покуштував:

— Тьху! Що це за каша! Гірка, несолона і тхне горілим.

Мишко й собі хотів покуштувати, але відразу ж виплюнув.

— Ні,— каже, помирати буду, а такої каші не їстиму! Диваки ми! Та у нас же пічкурі є!

— Ніколи тепер уже з пічкурами возитися! Незабаром світатиме.

— Та ми їх варити не будемо, а засмажимо. Адже це швидко — раз, і готове.

— Ну гаразд, якщо швидко. А буде, як каша, то краще не треба.

— В одну мить, ось побачиш.

Мишко почистив пічкурів і поклав на сковорідку. Сковорідка нагрілась, пічкурі й поприлипали до неї.

Мишко став вишкрябувати пічкурів із сковорідки ножем. Усі боки обідрав їм.

... Спати полягали голодні.

Вранці пішли до тітки Наталки, розповіли їй усе, пообіцяли, що ми з Мишком усі бур'яни в неї на городі виполемо, тільки нехай вона допоможе нам кашу зварити. Тітка Наталка зглянулася над нами: напоїла молоком, дала пиріжків з капустою, а тоді посадила снідати.

Ми все їли і їли, так що тітчин Наталчин Володя дивувався, які ми голодні були.

Нічого не пропало — все витягли з колодязя. А потім ми з Мишком і Володею бур'яни на городі пололи.

Мишко казав: бур'яни — це дрібниця, зовсім легке діло. Набагато легше, ніж кашу варити!

[1] Цямрина — верхня частина колодязного зрубу (складених дерев'яних колод).