62
На східці глядачі повиринали
і до кімнати боязко звідтіль
з цікавістю такою заглядали,
немов до ласого дупла джмелі.
Оглянувшись на них, безумна мати
уздріла долю рідного дитяти
обпльовану, зневажену людьми…
і до стіни схилилася грудьми.
63
Напевне, так знеможена горила
на дереві держиться за сучка,
як мати Лідина в рудий одвірок
паде цупкими пальцями, вкляка.
І шелестить у неї сиза смага
поміж губами, де позасихала
у ранах репана землиста кров,
уста зімкнувши болями кругом.
64
Якби з одвірка пальці рознялися,
здається, що звалилася б із ніг,
як падає у море хвора птиця,
що в рідному гнізді лишила сніг.
Пропасницею сяяв погляд дикий…
Було вже видно: їй не говорити,
а на кострищі люти та жалю
спалити мовчки голову свою.
65
"Не хочу я з тобою говорити
в кімнаті цій, над збитими дверми!.." —
кричить-шумить Пилип несамовито,
бо так себе привик він бадьорить.
"Пізніше будем розмовляти щиро
з тобою на суді, нахабна вирво…
а зараз геть із хати за поріг,
аби ти, псе, забитим не поліг!.."
66
І ледве він гукнуть устиг слова ці,
як мідний Прокопів гучний кулак
йому вже вибив револьвера з пальців;
він блиснув у повітрі, ніби птах
на сонці кігтем, глухо впав на ліжко
у Ліди коло теплих білих ніжок —
тих пуп’янок з ромашок степових,
що виткнули за ранок пелюстки.
67
Загуркотів стілець важкий дубовий,
бо через нього сторчака Пилип
уже летів колодою додолу
від другої гранчастої руки…
Од жаху в його випирало очі,
коли він поповзом в одній сорочці,
що розірвалася на животі,
повз Прокопа поліз коло чобіт.
68
"Не бийте, дядечку… Та ми ж рішили
зійтися з Лідою не так аби…
Ми підемо, куди ви нас просили…
поберемося ми, аби ганьби…" —
нескладно белькотав Пилип із долу
й зубами цокав дрібно, гарячково,
як зерно птиця з каменю клює
і дзьобами стукоче та кує.
69
Та тут спалахнула нова увага:
тремтіла Ліда у рвачких словах,
немов тополя, що з одного маху
од вітру закипає у листках.
"Хоч він мене і цілував у губи,
ніколи замужем за ним не буду,
а ляжу в землю гнити до черви —
вона мені рідніша, аніж ви…
70
Вона мені із лоба очі виссе,
які дивилися на нього тут,
і під землею моє серце злиже,
що, тату, вас люблю на згуб!..
Із мамою самі виходьте заміж
за мокрого стонога під ногами!
Ой, нащо ж ви накликали людей
на смерть мою,
на цей останній день!.."
71
Немов крилом, махнула білим станом —
в руці з’явився чорний револьвер…
Із дула з полум’я злетіла рана
та й сіла на виску, як муха, — смерть.
Дівоча голова зів’яла, звисла,
мов тепла з колоса росина чиста;
коліна вниз од неї подались —
і Ліду потягло помалу ниць.
72
Підскочив батько тяжко до дитини,
гарячими руками за плече
узяв і повернув тендітну спину,
щоб глянути в обличчя, до очей…
Йому підкинув груди стогін дикий.
Так хвиля підкидає пліт великий
на камінь у бездонний темний вир,
щоб тільки вламки в піні заревли.
73
Безвладно руки витягла убита —
два із берізки довгі корінці,
обвіяні вітрами ще й обмиті
на зливному осінньому дощі.
Збігала кров з виска на ковдру білу:
із неї забуття вставало німо,
пекучая ж образа та відчай
не потухали в Ліди ув очах.
74
Стояв над нею Прокіп, собі руку
приклавши до спітнілого чола,
неначе там якусь єдину думку
хотів найти, що в мізку залягла
чи, може, коло черепа примерзла,
як примерзають в човні довгі весла
до кованих закруглених бортів
під час раптових синіх холодів.
75
Нарешті, — витягши із мозку ніби
потрібну думку, — круто повернув
й пішов поволі до одвірків сліпо,
де, стовпившись, народ тривожно гув.
Не роздивившись добре до дружини,
сказав роздільно й мертво, як машина:
"Дочку записано на шлюбний лист…
Пора до зятя, жінко, віднести".
76
"Кудись побігла ваша жінка відси", —
із коридора голос відказав…
Байдуже глянув Прокіп на те місце,
як та вода линула крижана, —
й назад пішов до ліжка, до дитини…
Якраз Пилип устав на цю годину,
серед кімнати одягав піджак
та щось очима злякано шукав.
77
На його і наткнувся тицьма батько
грудьми паркими, як липкий асфальт,
коли на город сонце забагато
злило дощем розтопленого шкла
і дерева горять вогнем незримим,
аж луск іде блакитним димом,
доми ж цеглові дaхами вгорі
немов голки гостріють на вогні…
78
Наткнувся — глянув — зашуміли сили:
з гудінням руку наперед подав
і, мов гаками, пальцями на спині
одежу й шкуру в кулаці зім’яв
Пилипову; а другою рукою
гойднув його, як лантуха з вагою,
на вулицю в розчинене вікно,
що тільки гупом в стінах загуло.
79
І так спокійно, як холодні хвилі,
що гонять звіку над землею час,
беруть листок пожовклий у калини
і цілі царства безвісті од нас,
узяв на руки Прокіп доню тиху;
із вуст людей зірвався гомін-вихор —
всі розступилися одразу перед ним,
як од ріки з лугами береги.
80
На небі сонце, мов гарячий камінь,
лежало заніміле над бугром,
а візники з перекупками ранні
на вулиці стовбичили кругом;
у їх корзини і в голоблях коні
були, як риба в кризі, нерухомі;
і тільки кожна людська голова
на шиї коло мовчазне вела
81
туди, де йшов попід домами Прокіп
і ніс дочку на зімкнутих руках, —
йому в коліна билася широка
розплетена коса, що вітер закидав;
коліно все мокріло і темніло,
бо кров збігала по косі повільно
у довгих та поплутаних струмках
з розбитого дівочого виска.
82
Здавалося, не бачив перед себе
та твердо йшов по камені вперед;
як під чужим, не українським небом
сліпий, поранений стрільцями лев
іде між гори в чорную печеру,
лягає на широку сіру скелю
та лиже рану в лютій самоті,
що кров’ю обгоріла на шерсті,