Мої роздуми перервав прихід одної особи. Це була молода дівчина у вогняно-червоній сукні до колін. На плечах — біла шовкова хустка з великими червоними горошинами. Кумедний маленький капелюшок насунуто на брови вкрай визивно.
То була Майра.
І все-таки я впізнав її не зразу. Її манери здалися мені якимись новими, незнайомими.
Помітивши мене, вона помахала рукою, і я підійшов до неї.
— То ось де ти! Я примусила тебе чекати?
— Хоч як дивно, я тебе зразу не впізнав. У цьому, безперечно, винна твоя нова сукня.
— Подобається? — спитала вона, усміхаючись. — Я надягла її спеціально для тебе.
— Неперевершено! — схвалив я, питаючи себе, що ж у ній так змінилося. — Ходім сядемо. У мене був нелегкий ранок…
Як же приємно посидіти з такою гарною дівчиною! А кучерики які! Вперше можу помилуватися ними без поспіху.
Ми сіли.
— Невже ти став до мене приглядатись?
— Еге ж, — відповів я, присуваючись до неї ближче. — Ти зуміла позбутися Віскі?
— Авжеж! Щоб бути вільною! — відповіла вона, і голос її прозвучав несподівано різко.
Я придивився до неї пильніше. Вона усміхалась, але в очах не було веселощів. Потім спитала:
— Ти не змарнував часу?
Я розповів їй про Пеппі. Вона уважно вислухала мене, а коли я закінчив, спитала:
— То що ти думаєш робити?
— Ти про оту роботу? Нічого, звичайно. Мене зовсім не приваблює перспектива працювати на Пеппі.
— Одначе вона має певні переваги.
— З матеріального погляду — так. Але Пеппі — брудний тип. І довго він не протримається.
— Але ж ти маєш працювати з Андаскою?
— Це одне й те саме. Андаска всього лише підставна особа.
— Все-таки ти повинен добре подумати, перш ніж сказати "ні". Ти ще не вирішив остаточно?
— Я ще подумаю.
Я заплатив по рахунку, і ми пішли до ресторану.
Тільки-но офіціант прийняв замовлення і відійшов, я сказав:
— Я думав, для тебе найголовніше — розшукати батька.
— Коли чесно… — знизала плечима вона. — Мені загалом байдуже. Не знаючи, що на це відповісти, я лише кинув:
— Он як?
— Отак!
— А щодо дівчини, яка обвела нас круг пальця? Теж байдуже? Майра знову знизала плечима.
— Що зроблено, те зроблено. З допомогою цієї жалюгідної овечки батько здобув невеличкий тріумф. Ну й нехай… Та годі про це… Подумаймо краще, як підшукати тобі роботу.
— Звідки така турбота? Ти що, розраховуєш тепер тільки на мене? Це новина. Але я не заперечую, щоб ми, окрім усього іншого, були зв'язані грошовою пуповиною.
Майра обдарувала мене таким ніжним поглядом, що мені аж кров у голову вдарила.
— А чом би й не подумати про наше майбутнє? — відповіла вона, кладучи свою руку на мою.
— Чи не пройнялася ти до мене раптовою симпатією? — прошепотів я, стискаючи її руку.
— Можливо, але плани на майбутнє треба починати з пошуків постійної роботи.
— З моїм досвідом це неважко.
— От і добре. Для початку піди до Андаски, — порадила Майра якось надто вже квапливо.
— Чому ти так хочеш послати мене до того Андаски?
— Тому що вболіваю за тебе.
— Я ж сказав тобі свою думку про банду Пеппі. А роботу я знайду. Я працюватиму, але не на Андаску!
— Віслюк упертий! — кинула вона сердито. — Де ти ще заробиш двісті п'ятдесят доларів за тиждень?
— Я зароблю вдвічі більше, якщо репортажі будуть варті того.
Майра прикусила губу й відвернулася.
— Ну, коли так… — сказала вона й забрала руку.
Я зрозумів, що лірична нота в нашій розмові швидко глухне. Майра видимо щось приховувала. В цьому не було сумніву. І мені кортіло дізнатися, що саме.
Обід минув у мовчанці, коли не брати до уваги кількох банальних зауважень на адресу сусідів. Майра жодного разу не глянула мені в обличчя.
Коли ми вийшли з ресторану, я відчув полегкість.
Довго не було таксі, і, поки ми його чекали, я спитав:
— Що будемо робити? Можна повернутися додому й піти погуляти з Віскі, а можна поїхати в парк.
— Краще в парк…
Ми сіли на лаву в затінку. Кілька хвилин я бездумно споглядав молодих мам і няньок з дітлахами. То була б приємна річ, коли б не мати інших турбот. Я спробував узяти Майру за руку, але вона відреагувала, як на мене, надміру цнотливо.
— Прошу тебе, не при людях!
— Начхати. Я маю дуже цікаву тему для розмови: поговорімо про нас, Майро.
— Гаразд. Що ти хотів сказати?
— Чом би нам не побратися? — недбало спитав я, не знаючи до пуття, чи справді хочу цього. Але мені було цікаво, що вона відповість.
— Навіщо? — кинула Майра, розглядаючи примруженими очима парочки на другому боці озера. — Мені не потрібен чоловік без певних занять. Який у цьому сенс? А захистити себе я й сама зумію.
— Є один нюанс. Одружуються не задля цього. Одружуються, бо кохають.
— Хто це тобі сказав? — Вона глузливо подивилася на мене. — Мабуть, ти вичитав таке в пораднику для шляхетних дівиць, виданому в кінці минулого століття.
— Знаєш, мені страшенно кортить жбурнути тебе в озеро. Оце саме зараз. — Я, звичайно, грав, проте в глибині душі мені справді було трохи прикро. — Майро, ти здатна на серйозну розмову?
— Стану здатна, як тільки зміниться твоє становище.
— І тоді ти даси згоду?
— Якщо твоє становище виявиться досить привабливим.
— Слухай-но, янголятко! Твоя меркантильність мене вбиває!
— Піди до Андаски, — сердито мовила вона. — Хоч би для того, щоб зробити мені приємне.
— А ті двоє? — спитав я, щоб змінити тему розмови. — Ти більше не хочеш шукати ні батька, ні Келлі? А ту, котра обвела тебе круг пальця?
— Россе! — голос її продзвенів, як срібний дзвіночок. — Головне — щоб ми були разом. Усе інше нічого не важить. І оті жахливі Сем і Дон. Спробуй забути про них. Мені здається, вони стоять між нами.
— Можна, звичайно, і покинути їх. Але спершу треба попередити.
— От і чудово! — підхопила Майра. — Їдьмо зараз же!
Я поглянув на годинник.
— Вони мають бути вдома, якщо тільки Сем не пішов до кав'ярні.
Коли ми спускалися кам'яними сходами, що вели до виходу з парку, Майра пригорнулась до мене.
— Отже, вирішено? Підеш до Андаски?
— Піду. Ввечері.
— Обов'язково?
— Обов'язково, коли ти цього так хочеш.
Сем вийшов нам назустріч із стурбованим виглядом.
— А, нарешті! — сказав він з полегкістю. — Віскі з вами?
— Ні, Майра його не виводила. Сем був у розпачі.
— Ах ти ж чорт! — гаркнув він. — Виходить, пес загубився! Я всю вулицю обнишпорив. Ніде його немає. Остання надія була, що Віскі з вами.