— Так. Для гарних жінок — просто Росе.
— Чи не могли б ви повідомити про мету вашого візиту?
Мене охопило непереборне бажання дати їй щигля в ніс. Я помовчав, глибоко вдихнув повітря і проказав досить миролюбно:
— Я про все скажу йому сам. Не сердьтеся, що я не вдовольнив вашу цікавість. Але в нас, чоловіків, як і в жінок, є свої маленькі таємниці.
— Гаразд, ходімо, — сказала секретарка й рушила сходами вгору.
На другому поверсі вона відчинила двері і відійшла вбік, пропускаючи мене.
— Містер Крюгер прийде через кілька хвилин.
Я лишився сам у великій кімнаті, що, як видно, правила за бібліотеку. Поки я розглядав незчисленні книжки — здебільшого з криміналістики та юриспруденції, — двері відчинились і з'явився Пеппі.
Мушу зізнатися, що його вигляд дуже мене вразив. Востаннє я бачив Пеппі, коли він ще був звичайним торгашем. Відтоді він дуже змінився. Я чекав цього, але не до такої міри.
На цьому був халат із сірого шовку, оздоблений червоним крученим шнуром. З-під халата виднілася біла, теж шовкова, піжама. Обличчя його було гладеньке, без будь-якого натяку на зморшки. Здавалося, над ним цілу добу трудилися найкращі косметологи. Невеличкі білі руки вражали випещеністю, нігті являли собою шедевр манікюрного генія. Лише очі не змінилися — лишилися такі самі блякло-голубі. А лисий, як і раніше, череп відсвічував шляхетним глянцем.
Ми обмінялися швидкими поглядами, і Пеппі пройшов до кімнати.
— Чудова бібліотека! — з виглядом знавця промовив я, щоб якось розпочати розмову. — Хто постачає вас літературою?
— Чого ви прийшли?
У Пеппі був високий вкрадливий голос. Мені завжди здавалося, що саме такий голос має бути у японського дипломата.
— Фантастично! — сказав я, вдаючи захват. — Я пам'ятаю вас два роки тому. А тепер…
— Чого вам треба? — знову спитав він.
Я подивився на нього з ваганням. Кам'яна незворушність його погляду спонукала мене одразу ж перейти в напад.
— Де Келлі?
— Келлі… — повторив він і нахмурився. — Який ще Келлі? Що ви маєте на увазі? — Голос його бринів від злості.
— Є такий собі чоловік на прізвище Келлі. І мені треба з ним зв'язатися, — провадив я, спершись на дубовий стіл. — Мені сказали, що він вас шукав. Отож маю надію, що коли ви з ним у контакті, то зможете посприяти нашій зустрічі.
Пеппі уважно подивився на мене.
— Ніякого чоловіка на прізвище Келлі я не знаю.
— Дуже прикро. А я так сподівався на вашу допомогу.
— Чого вам од нього треба? — швидко спитав він.
— Нічого такого, що могло б вас зацікавити. Не хочу забирати ваш час. — Я підвівся.
— Не йдіть. Сядьте!
То не було запрошення. То був наказ. Втрачати мені було нічого, і я вмостився у великому кріслі.
Пеппі бгав пояс халата, і я зрозумів, що в голові у нього визріває якийсь план.
— Ви пішли з "Рекордера"?
Я кивнув головою.
— Пішов. Маддокс мене попросив. Оце така вдячність людини, якій…
— Що ви тепер робите? — перебив мене Пеппі.
— Живу на ренту, — відповів я з невимушеним виглядом.
— Можливо, я зможу дещо зробити для вас.
Я подивився на нього, намагаючись пригасити вогник неприязні в очах. Нічого доброго від нього чекати було не можна. І співробітництво з ним не входило в мої плани. Але треба було підтримувати розмову.
— Дякую, мені нічого не треба.
— Я пропоную вам одну вигідну справу, — сказав Пеппі, сідаючи в крісло навпроти. — Нічого такого, що могло б вам не сподобатись.
— Про що йдеться? — знехотя спитав я.
— Лу Андаску висунуто кандидатом на вибори. Треба, щоб хтось підняв його на щит. Він згоден платити двісті п'ятдесят на тиждень тому, хто за це візьметься. Якщо це вас зацікавить, мені досить лише слово сказати.
— Лу Андаска? Не знаю, не знаю… — сказав я, втупивши очі в різноколірні корінці книжок.
— Чудовий хлопець, — мовив Пеппі, розглядаючи свої наманікюрені нігті. — Саме те, що треба.
— Чому ви вирішили, що я візьмуся за цю справу? — спитав я, гарячково обмірковуючи ситуацію.
— Двісті п'ятдесят… Добряча платня, еге?
— Та що й казати. Але я маю інший клопіт.
— Облиште це, — коротко кинув Пеппі.
Ми обмінялись поглядами.
— Що ви, врешті, втрачаєте? З Шамвея ви нічого не матимете. Це старий тупак. Келлі теж непроторенний дурень. І дівчинці дайте спокій: жінки тільки шкодять ділу.
Всі карти було відкрито. Я просто не знав, що сказати ще. Пеппі потягнувся, мрійливо дивлячись у стелю.
— А якщо Андаску оберуть, відкриються нові перспективи. Я особисто в цьому зацікавлений.
Я позирнув на годинник. Наближався час побачення з Майрою.
— Слухайте, у мене призначено зустріч. Дайте час подумати.
— Квапити вас не буду. А на побачення вас одвезе мій водій. Де ви обідаєте?
— У Манетті.
— Вона вам подобається?
— Хто "вона"?
— Майра Шамвей, чорт вас бери!
— Звідки ви знаєте Майру Шамвей? До чого ви хилите?
Пеппі, на мою думку, перегинав палицю.
Я рвучко підвівся.
Пеппі теж устав і вийшов зі словами:
— Перепрошую, я зараз повернуся.
Я знову вгруз у крісло, намагаючись завбачити всі можливі ходи Крюгера. Невдовзі Пеппі повернувся. Вперше за весь час він усміхнувсь.
— Ви хочете подумати?
— Пеппі, поговорімо відверто. Що вам відомо про Майру Шамвей?
— Я читав газети і чув розмови, багато всяких розмов. Але зараз мене більше цікавить не Шамвей, а Андаска. Може, ви все-таки дасте згоду?
Я вибрався з крісла.
— Дайте мені час до завтра. Де я зможу знайти того хлопця?
— Гаразд. До завтра. Чекатиму вашого дзвінка. Тоді й домовимось про зустріч. То вам потрібна машина?
— Дякую. Я візьму таксі.
— Зателефонуйте неодмінно! Двісті п'ятдесят на тиждень… Такими грішми не варто нехтувати.
З'явився той самий літній управитель.
— Сюди, прошу, — сказав він і провів мене до вхідних дверей.
Я опинився на вулиці і кілька хвилин постояв, чекаючи, поки хоч трохи спаде нервове напруження. А тоді підкликав таксі й поїхав до Манетті.
Розділ дванадцятий
Коли я зайшов до Манетті, Майри ще не було. Я рушив до бару й замовив м'ятний коктейль.
Потім закурив, пригадуючи розмову з Пеппі. Було незрозуміло, чому він зробив мені ту дивну пропозицію. Знаючи Пеппі, я не мав сумніву, що тут може критися якийсь підступ. Тепер можна було з певністю сказати, що Пеппі знає Келлі і що Келлі до нього таки приходив.