— Не тепер. Багато в чому я можу помилятися. Та тільки-но ситуація остаточно проясниться, розповім в усіх деталях.
— Ви розумієте, що на підставі фактів, які є, я вже можу притягти вас як співучасника? — У голосі Саммерса вчувався холодок.
— Тоді ви не доб'єтесь від мене ні слова.
Все-таки в глибині душі Саммерс — добра душа. Він зібрався був розсердитись, але стримався і усміхнувся.
— Гаразд, даю вам вісім днів, починаючи від сьогодні. В разі невдачі підведу вас під статтю про співучасть в убивстві. Все будемо валити на вас. Такий варіант вас влаштовує?
Я не вагався ані секунди.
— Влаштовує!
Саммерс подав мені руку.
— Можете братися до діла, Мілане. Не забудьте, що наступного тижня призначено зустріч. Не смійте їхати з міста, не повідомивши про це мене!
— Гаразд! — відповів я вже від дверей.
— Думаю, що ви програєте, — сказав мені Саммерс навздогін. — Я не вірю в існування двох дівчат.
— Час покаже, — відрубав я, зачиняючи за собою двері. У коридорі мені зустрівся Кленсі.
— Що це ви тут робите? — спитав він, пильно дивлячись на мене.
— Ми прощаємося до наступного тижня, — відповів я невимушено. — Як там собачка?
— У тій лікарні справді був поранений вовкодав, але він утік перше, ніж про нього встигли подбати. Можливо, то й ваш.
— Напевне. Не забудьте сказати про це Боглеві. І простежте за його реакцією. І тоді, можливо, мої історії не видадуться вам суцільною брехнею.
Кленсі з досадою гмукнув і дуже стримано сказав:
— Я його поінформую.
— А якщо, до того ж, ви затримаєте його в себе вісім днів, то зробите мені величезну послугу.
— Облиште ваші жарти! — Кленсі витріщився на мене, думаючи, що дивиться проникливим поглядом. — В чім річ?
— Спитайте про деталі в Саммерса. А загалом, Богль може наламати дров. Це не потрібно ні вам, ні мені. Виконайте моє прохання, і я гарантую вам кілька хвалебних слів, якщо репортаж доручать мені.
— О, ви нагадали мені про дзвінок Маддокса. — Кленсі клацнув грубими пальцями. — Він просив вас негайно приїхати.
Я не вірив власним вухам.
— Маддокс? Він хоче мене бачити?
— Авжеж.
— Гаразд. Дякую, Кленсі. Бувайте.
Я підтюпцем вибіг з приміщення поліції і тут-таки зупинив таксі. Водій загальмував і кинув на мене запитальний погляд.
— У "Рекордер"! — сказав я, відчиняючи дверцята. І раптом завмер, побачивши на задньому сидінні молоду жінку.
— Що це за комедія? — спитав я водія. — Ви ж уже маєте пасажира!
— Сідайте, містере Мілан, — озвалася жінка. — Я хочу з вами поговорити.
Знайомий голос. Знову зазирнувши вглиб машини, я впізнав Лідію Брандт, секретарку Пеппі. Щоб зробити запрошення переконливішим, вона наставила на мене пістолета.
— Сідайте! Бо зроблю дірку — не заштопаєте.
— Ой, як ви ризикуєте! — турботливо покартав я дівчину, залазячи в машину. — Карну поліцію це може засмутити.
Ми вмостилися поруч, як голубки. Машина вмить зірвалася з місця.
На Лідії Брандт була оливкового кольору сукня. Її тюрбан, рукавички, сумочка, черевички — все пасувало одне до одного. Зразу відчувалася П'ята авеню.
— Приціл таких прекрасних очей діє ефективніше, ніж пістолет.
Я уважно подивився на дівчину. Мені зовсім не подобалося її недбале ставлення до зброї. Так і стрельнути може, новий костюм зіпсувати.
— Містер Крюгер хоче вас бачити. Я побоювалася, що ви надумаєте відмовитись від запрошення.
— Що ви! Я б не посмів! Він — мій кумир! Мені б найбільше в житті хотілося, — я глянув на пістолет, — одержати його автограф. Так само для мене було б величезною втіхою доношувати старі костюми цього великого чоловіка.
— Розважаєтесь, — просичала Лідія. — Скоро будете сміятися крізь сльози.
Обличчя її набрало погрозливого виразу.
— Рибонько, навіть погрози ваші звучать, як музика. Знайте ж, Пеппі хоче дати мені роботу. Я так чи інакше збирався з ним побачитись.
Вона поклала пістолет на сумочку, ствол уже не дивився в мій бік, тендітні пальці зісковзнули зі спуску.
— Помилились у виборі супротивника? — поцікавилася Лідія, вивчаючи мої синці.
— Не будемо говорити про дрібниці, — недбало мовив я, присуваючись до дівчини. — Ви допустилися грубої помилки, схопивши мене біля будинку карної поліції. Це, серденько ви моє, чистісінький кретинізм! Навіщо давати знати нишпоркам, що ми маємо одне до одного великий інтерес?
— Що ви хочете цим сказати?
— Я не помітив очевидного стеження. Але ладен битись об заклад, що хоч куди б я подавсь, їм це буде відомо.
Мої слова зачепили її за живе.
— Ви під наглядом? — Вона кидала швидкі погляди крізь задню шибу. Але рух був жвавий, і вона ніяк не могла визначити, чи є переслідування.
Скориставшись тим, що Лідія раз у раз відверталася, я блискавично вихопив з-під її руки зброю і сховав до кишені.
— Даруйте за безцеремонність, але ця хлопавка діє мені на нерви.
Вона мовчки втупилась на мене палаючими від люті очима.
— А тепер будьте слухняною дівчинкою. Скажіть водієві, що ми їдемо до мене. Нам треба трохи поговорити.
— Тут поговоримо! — кинула вона сердито.
— Треба бути слухняною. Ви свою гру зіграли, тепер моя черга. — Я нахилився до водія і назвав адресу. — І хутчіш!
Замість того, щоб скоритися, він і далі їхав у напрямку П'ятої авеню. Було ясно, що то водій з їхнього дружного гурту. Я витяг пістолет і приставив до потилиці непокірного.
— Роби те, що велять!
Він повернув.
— Це вам дорого коштуватиме, — пообіцяла Лідія.
— Не треба молоти дурниць. Подивіться ще раз назад.
Вона подивилась і побачила велику чорну машину, яка йшла за нами по п'ятах.
— Це поліція. І дозвольте повідомити вас ось про що: я замішаний в історію з убивством. Якщо вони вирішать, що до цього причетний і Пеппі, його ж зразу заарештують. Ось наслідок ваших необачних дій.
Я чудово бачив, що Лідія вже не знає, що робити.
— Не зліться. Я запрошую вас до себе, щоб спокійно обговорити дещо. Потім одвезу вас до Пеппі. Так мені легше буде відірватися від поліції.
Вона не зронила й слова, аж поки ми не приїхали. Виходячи з машини, я попередив її:
— Тільки без фокусів. Ідіть прямо.
Водій, миршавий молодий хлопчина, кинув на неї запитальний погляд, але вона мовчки перетнула тротуар і рушила до дверей. Я дав водієві п'ятдесят центів.