Майра похитала головою.
— Я його не бачила.
— Дарма, прибіжить, — докинув я. — Мабуть, знайшов собі подружку.
З'явився схвильований Ансель і почав з того ж запитання:
— Віскі з вами?
— Та не хвилюйтеся ви так. Вернеться він. Собакам треба час від часу побігати на волі.
Ансель подивився на Майру.
— Ого! Ви сьогодні просто чарівні. Як пообідали?
— Дякую, дуже добре, — сухо відповіла вона, знімаючи капелюшка.
— А Віскі? — здивувався Сем. — Тобі що, байдуже? Ти не допоможеш його шукати?
— Шукати Віскі? — мовила Майра. — Але ж Росе вважає…
— Росе?.. — перепитав Сем, широко розкривши очі. — Та у вас, я бачу, любов.
Майра повернулася до мене.
Поясни їм. — І швидко вийшла з кімнати.
Ансель і Сем дивилися на мене з підозрою. Я сів у крісло.
— За цей час сталося чимало подій, — сказав я їм і коротко розповів про розмову з Пеппі.
Вони вислухали мене мовчки. Потім Дон, поміркувавши, зауважив:
— Я чув про Андаску. Негідник, яких мало.
— Коли я був у Чікаго, він поставляв туди зброю, — докинув Сем. — З такими покидьками краще не зв'язуватись.
— Чого він хоче, ясно. Але незрозуміло, чому цього хоче й вона, — повільно промовив я, показуючи пальцем на стелю. — Вона зажадала, щоб я покинув вас і лишився з нею. Тільки з нею! Запевняє, ніби хоче, щоб ми були разом і я працював на Андаску. На решту їй начхати. Як вам це подобається?
Обидва похмуро мовчали.
— Вона більше не хоче думати про свого батька. Їй уже байдуже, що якась аферистка привласнила його гроші. Можна подумати, що це не Майра, а якась інша жінка, — сказав я, пильно дивлячись на Анселя.
— Атож, — погодився він. — Я розумію, про що ви говорите. Цікаво б знати…
— Треба дізнатися про все детальніше, — сказав я. — Може, таки зустрітися з Андаскою. Мені незрозумілий її інтерес до нього…
— Я з вами згоден. І Сема з собою візьміть.
— Де того типа шукати?
— Колись він мешкав у районі Мелбері-Парк, — сказав Дон. — Там мають знати, де його знайти.
— Ходімо туди, — мовив я до Сема. — А ви, Доне, чекайте нас тут і пильнуйте за дівчиною. Щоб вона не робила дурниць і ні в якому разі не виходила з дому. Я підозрюю, що це чергова еволюція.
— Покладіться на мене, — запевнив Дон.
Мелбері-Парк лежав на північ від Бруклінського мосту, біля китайських кварталів. Зовні цей район здавався спокійним, навіть трохи сонним. Одначе ось уже сто років це був найнебезпечніший куточок Манхеттена. Вбивства траплялися там щодня, і багато дітей роками не виходили з дому, бо їхні батьки боялися випустити їх навіть у коридор, щоб вони не стали жертвою якогось маніяка. Юнаки — досить сильні, щоб захистити себе — зустрічалися з товаришами в сусідніх провулках. З цього добре угноєного грунту і вийшли перші нью-йоркські гангстери.
У наші дні класичні гангстери зникли. І в Мелбері-Парк стало тихіше. Проте квартали так само густо населені всілякими покидьками.
— Куди підемо? — спитав я Сема, відчуваючи на собі насторожені погляди непричесаних і стомлених жінок, що похмуро стовбичили на порозі вбогих осель.
— Знаю я тут одного хлопця, — мовив Сем, задумливо пошкрябавши потилицю. — Власника бару. Як же його звуть?..
Я терпляче чекав, намагаючись зберігати безтурботний вигляд.
— Баксі! Ну звісно, Баксі! — вигукнув Сем. — Як я міг забути! Він має знати, де знайти Андаску. Баксі знає цей район як свої п'ять пальців.
Баксі стояв за стойкою жалюгідного бару і глибокодумно вивчав спортивну газету, де була надрукована програма забігів на іподромі. Він подивився на нас із підозрою.
— Привіт, Баксі! — вигукнув Сем, вступаючи в напівтемне приміщення шинку. — Як тобі ведеться? Ще скрипиш?
Баксі примружився, придивляючись до нас. Потім його грубе спітніле обличчя освітилось усмішкою, і він дружньо штовхнув Сема в плече величезним кулачиськом.
— Богль! — привітно вигукнув він і потис Семові руку. — Звідки ти взявся?
Сем усміхнувся.
— Звідти. Приємно зустріти давнього дружка. Як живеш, Баксі?
Барменове обличчя посмутнішало.
— Ось уже шість років тут скнію. Ця мізерія дає гроші тільки на її ремонт. Тридцять смердючих монет на місяць, і не більше! Тьху! — Він із злістю плюнув на підлогу.
— От лиха година, — засмутився й Сем. — А я думав, гребеш лопатою. Це ж було непогане місце.
— Було непогане, поки були непогані хлопці. Пригадуєш? Сам Лакі чого тільки був вартий. А тепер лишається сподіватись хіба що на доброго Санта-Клауса.
— Я привів з собою приятеля. Його звуть Мілан, — перейшов до справи Сем, підштовхуючи мене вперед. — На нього можна покластися.
Баксі мигцем оглянув мене і подав ручисько.
— Семові друзі — мої друзі.
— Нам треба дещо взнати, — сказав Сем, притишуючи голос. Баксі почухав носа-картоплину, і його маленькі очиці зблиснули.
— Задумав якесь діло, Семе? — з цікавістю спитав він.
— Ще ні, — обережно відповів Сем, щомога намагаючись бути обачним і не сказати зайвого. — Але, може, скоро щось і буде. Ти Андаску знаєш?
Баксі шумно видихнув.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Те, що сказав. Цей хлопець хоче на нього працювати. Але спершу хотів би дізнатися, з ким має справу.
Баксі подивився на мене пильніше.
— Тому Лу ведеться непогано. Дорогі костюми, модні сорочки. Він тепер на коні. Жінки так і крутяться довкола нього.
В чому ж секрет? — допитувався Сем.
Баксі понизив голос.
— Можеш сам допетрати: його фінансує Пеппі Крюгер. Вони заодно!
— Тепер, я думаю, не завадить і хильнути, — зауважив Богль, промовисто позираючи на ряд запорошених пляшок.
— Нехай твій приятель не сумнівається, — запевнив Баксі, виставляючи пляшку. — Ідіть туди сміливо. Діло надійне.
Поки Сем заливав очі, я звернувся до Баксі:
— Кажуть, з Крюгером невдовзі покінчать. Тоді я влипну по вуха.
— Так може думати тільки ненормальний! — переконано заявив бармен. — Ті двоє — сила! Вони нічого не бояться.
Але я вже не слухав його. Мою увагу привернуло дещо за вікном.
— Почекай мене, Сем, — швидко мовив я. — Зараз вернуся.
Вони провели мене здивованими поглядами.
А побачив я собаку, що дибав тротуаром, тулячись до стіни. То був величезний вовкодав, а собака такої породи — дивовижа в тих кварталах. Я був певен, що бачив Віскі.
Коли я вискочив на вулицю, собаки вже не було видно, але кривавий слід показував, куди він подався.