— Нічого не вдієш, Мілане. На жаль… Тобі треба поквапитись. Сьогодні вранці з'явився перший випуск з цією історією.
— Гаразд, — сказав я втомлено й дістав записника. — Ім'я: Майра Шамвей. Фах… Ти, здається, сказав, що вона…
— Фокусниця, — сказав Жуден, широко усміхаючись. — Оригінально, еге ж? Починала в мюзик-холі зі своїм татусем. Потім вони розділилися, і дівчина почала виступати сама в нічних кабаре. Старий запевняє, що вона добре розуміється на цьому ділі.
— Ніколи не слід вірити тому, що кажуть батьки про своїх дітей, — сухо зауважив я і, зробивши ще деякі нотатки, сховав записника до кишені. — Чому він вирішив, що її викрали?
— Хтозна, — знизав плечима Жуден. — У кожному разі, Мілане, якщо навіть її і не викрали, треба подбати, щоб таке сталося. Ти, певне, знаєш декого з місцевих шибайголів, ладних улаштувати це за декілька доларів.
— Це ж як розуміти? — спитав я, не приховуючи подиву.
— Припускаю, що вона просто втекла, забувши попередити старого. Та відступати вже пізно. Якщо вона ще на волі, потрібно її викрасти, і то якомога швидше. Зрозуміло?
Я занепокоївся.
— Жудене, ти це серйозно? Боюся, ти просто з глузду з'їхав.
— Зі мною все гаразд, — сухо відповів він. — А ось твоє становище під великою загрозою, якщо тільки не перестанеш комизитись.
— Ти цілком серйозно пропонуєш заплатити за викрадення дівулі, яка, може, просто розважається?
— Саме так. Витрати, звісно, за наш рахунок.
— Цього замало. Потрібні письмові інструкції. Поворуши-но мізками! Викрадення може вилізти мені боком.
— На письмові інструкції не розраховуй. Краще подумай про премію в двадцять п'ять тисяч доларів.
— Ти хочеш сказати, що я можу її одержати? — Нарешті Жуденова пропозиція мене зацікавила.
— Це залежить від того, як ти подаси себе, — сказав Жуден, підморгуючи. — Маддокс не збирається підносити тобі премію на блюдечку. Але якщо ти виявиш трохи нахабства і з'явишся на офіційну церемонію, йому не відкрутитись.
— Та вже постараюся… Вважай, що домовились.
— Дякую. А тепер мені пора…
— Ну що ж, — сказав я. — Починаю розшук лялечки з гучним прізвищем Шамвей. Ти маєш її фото?
Він дістав з портфеля фотокартку і кинув на стіл.
Якби загорілася кімната цієї дівулі, то довелося б гасити не пожежу, а пожежників, які побачили б таку красуню.
Поки я розглядав фото, Жуден, скориставшись із нагоди, тихенько вшився.
Розділ другий
Перш ніж продовжити, хочу розповісти вам, як Майра Шамвей познайомилася з Доном Анселем і Семом Боглем. Оскільки при цій події я не був присутній, то викладу все так, як згодом розповіла вона сама.
Дон Ансель і Сем Богль сиділи у Лоренцелло. Ви, певно, знаєте цю невеличку кав'ярню, що сховалася за масивним кам'яним муром. Той внутрішній дворик являє собою чудовий взірець старомексіканського стилю — принаймні так говориться в туристичному довіднику. Той, хто приїздить до країни вперше, незмінно захоплюється типово мексіканським колоритом. Одне слово, куточок з усіх поглядів приємний.
Отож Дон Ансель і Сем Богль сиділи перед кухлями з теплим пивом. Раптом Богль підвів голову й помітив блондинку з пишним золотистим волоссям. Вона виникла зненацька з-позад купки торговців-індіанців. Та не встиг Богль до неї придивитись, як незнайомка зникла в юрбі.
— Семе, — суворо зауважив Дон, — скільки разів тобі повторювати, що жінки приносять нещастя!
— Мрія! — мовив Сем, важко підводячись і вдивляючись у сутінки. — Може, вона — жінка моєї мрії!
Дон відклав ножа та виделку. Це був маленький чоловічок з виснаженим обличчям та гривою нечесаного, навдивовижу безбарвного волосся.
— Не до речі розігрались твої гормони, — дорікнув він товаришеві. — На все свій час.
— Вічно ті самі повчання, — пробурмотів Богль і гидливо відсунув тарілку. — Годі викроїти часинку на те, що справді потрібно. Ми так ненадовго зупиняємось у кожному з цих бісових закутнів, що й познайомитися не встигаєш. Ото й маєш — самі мрії! — Він знову сів, відмахнувся від Анселя, який намагався щось заперечити, і провадив далі ще роздратованіш — Стомився я від цієї триклятої країни! Що нам заважає вскочити до першого-ліпшого поїзда і помчати в Чікаго?
— Ти ж знаєш, причини дуже поважні, — тихо відповів Ансель.
Богль нахмурився. Це був високий молодик могутньої будови. Куртка на ньому тріщала по швах. Колишній член банди Піта Верні, він порушив заборону й поїхав до Чікаго на нове "діло". На жаль, його план зазнав невдачі. Вночі, відбиваючись, він підстрелив двох полісменів. Довелося накивати п'ятами. Богль дістався до Мексіки, де відчув себе у відносній безпеці. Ось уже шість місяців він допомагав Донові Анселю продавати індіанцям шарлатанські бальзами і мазі.
Ансель і Богль, здавалось, аж ніяк не пасували один до одного. Вони існували немов у різних вимірах. Богль мріяв про легке життя, про туго набитий гаманець і жінок. Після жвавого Чікаго Мексіка наганяла на нього сум. І їжа, і пилюка, і спека — все це викликало в нього відразу. Невеличка колонія багатих англійців і американців була для нього недосяжна. Навіть віскі не смакувало. Він ненавидів Мексіку такою ж лютою ненавистю, як і поліцію.
Ансель, навпаки, знаходив утіху в усьому. Йому сприяло те, що всюди знаходилися простаки, які вірили в дієвість його ліків. Отож він ладен був жити де завгодно.
До зустрічі з Боглем у нього часто виникали конфлікти з пацієнтами, тож у деяких місцях він навіть не насмілювався з'являтись. Але в компанії з колишнім охоронцем Піта Верні йому вже не страшна була лють ошуканих хворих, і виникла можливість безбоязно з'являтись у тубільних кварталах, що зажили лихої слави. Побачивши величезні Боглеві кулаки й відчувши пронизливий погляд його маленьких очиць, найзапальніші сперечальники негайно вгамовувались.
Шість місяців вони кочували з міста в місто. Вранці розфасовували свої ліки. Вдень збували їх легковірним людям. Ансель був мозком, а Богль м'язами підприємства.
Богль встановлював тент і рундук. Богль вишиковував пляшечки і коробочки рівними рядами. Богль бив у барабан, щоб привернути увагу перехожих. Барабан був його ідеєю, він певною мірою підвищував суму виручки.