Я закурив нову сигарету. Не знаючи, що відповісти, просто сидів і слухав.
— Та сама тінь виникла біля Пабло, коли він зник, — додала Майра, здригаючись. — Я навіть згадувати про неї боюся… Боюся, що як згадаю, то вона з'явиться знову.
— Найкраще — забути про все те, — стиха мовив я, пригортаючи дівчину до себе.
Вона поклала голову мені на плече, і я з насолодою вдихав запах її волосся. Раптом вона відсахнулась.
— Та це ще не все.
— Кажи, я слухаю, — мовив я, подумки питаючи себе, який іще сюрприз піднесе це миле дівча.
— Ти не повіриш… Учора ввечері, коли я вкладалася спати, зі мною сталося ще дещо. Я з жахом помітила, що з ліжка ковзнула тінь. Та сама… Мені здалося, ніби вона вийшла з мене самої. Коли тінь зникла, я відчула себе зовсім іншою. Я стала… добрішою, чи що, спокійнішою.
Я примусив себе усміхнутись і лагідно торкнувсь її руки.
— Звісно, це був сон. Кошмарний сон.
— Але я відчула ще дещо! — наполягала вона. — О Россе, що зі мною коїться?
— Що то за "дещо"?
Я повернувся так, щоб бачити вираз її обличчя.
— Спробуй уявити, що існує така собі ванна. Не звичайна ванна, а духовна. Після того, як забралася ця страшна тінь, я почуваюсь чистішою внутрішньо. Наче після духовної ванни. Може, я пояснюю не дуже зрозуміло. Але це загалом важко пояснити.
— Якщо тобі так добре, до чого похмурі думки?
Я знову пригорнув Майру до себе.
— Якщо ти не будеш серйозним, я піду! — розсердилась вона.
— Я серйозний! Цілком серйозний! Дуже серйозний! — запевнив я, цілуючи золотисте волосся.
— Ні, ні! Прошу тебе! Тепер я дуже шкодую, що погодилася на всю ту авантюру з чаклуном.
— Якщо дістанеш винагороду за своє власне визволення, то й шкодувати не буде чого!
— Як ти не розумієш! — збуджено вигукнула вона. — Не хочу я тієї винагороди! Обійдуся і без грошей. Адже це… це нечесно!
І тут я збагнув: усе, що вона оце розповіла, — щира правда! Майра змінилася дивовижним чином.
— Нечесно? — по-дурному перепитав я. — Як це розуміти — "нечесно"?
— Так і розуміти. Не прикидайся! — роздратовано сказала дівчина. — Мене не викрали і не врятували. Отже, на ті гроші ми не маємо ніякого права.
— Це понад моє розуміння! — вигукнув я, падаючи на спину. — Зізнаюсь, не чекав почути таке від тебе!
Двері відчинились, і в шпарину просунулась усміхнена фізіономія Богля.
— Розважаєтесь? Можете не зважати на друзяку Богля. Але я сьогодні зранку чогось боюся самотності.
— Заходь, друже! Якщо з тобою ще хтось, нехай теж зайде! У моєму стані шкідливо лишатися самому.
— Зі мною тільки Віскі, — відповів Сем, заходячи з собакою-вовкодавом. — Віскі до мене дуже прив'язаний.
Ми з Майрою подивились на пса з деякою недовірою. Він клацнув зубами і, невимушено розвалившись на підлозі, поклав морду на Семів черевик.
— Віскі? — спитав я. — Його звуть Віскі?
— Так я його назвав. Йому подобається ця кличка, — задоволено промовив Сем. — І я її тепер не переплутаю ні з якою іншою. Славний пес, правда?
— Не знаю, — ухильно відповів я. — Не виключено, що він дуже славний. Але я не можу забути, що він зжер Пабло. Це мене якось непокоїть.
— Усі ви просто гурт психів! — засміявся Сем. — Собачка зжер ковбасу, ото й тільки.
— Це тільки ти так думаєш.
Поки ми розмовляли, Віскі перевернувся на спину. Його хвіст витягся й напружився, лапи заворушились, неначе в рака, викинутого на сушу.
— Дивний собака, — сказала Майра. — Така поза шкідлива для собачого здоров'я.
Сем обережно взяв Віскі за лапи і повернув його на бік.
— Кажуть, тобі шкідливо лежати на спині.
Віскі розплющив очі, подивився на Богля, як мені здалося, з досадою, і знову перевернувся на спину. Цього разу він склав передні лапи на грудях.
— Боже мій! — розчулено мовив Сем. — Де ви ще знайдете такого собаку? Знову перевернути його на бік?
Семові слова чомусь не припали псові до смаку. Він сердито зиркнув на здорованя і клацнув зубами, немов капканом.
Сем обачливо всівся в крісло, чекаючи, поки собака заспокоїться.
— Слухай, — сказав я, ледь стримуючи роздратування. — Чи не погуляв би ти трохи з собачкою. Знаєш, нерви в мене напружені до краю. А тут ще пес із химерами. Потурбуйся про нього до кінця: виведи на свіже повітря.
Раптом я відчув на собі пильний, майже людський погляд вовкодава.
— Забери звідси собаку, чуєш? Він починає діяти мені на нерви. І що далі, то більше. Він поводиться дуже дивно.
— Може, захворів? — занепокоївся Сем.
— Після того, як зжер Пабло? Цілком імовірно!
Віскі, не зводячи з мене погляду, перевернувся на бік.
— Твоя правда, чоловіче! — проказав він гортанним голосом. — Він тисне мені на шлунок, наче камінь.
Я не міг відірвати від собаки погляду. Майра тихо скрикнула і завмерла.
— Семе, ти нічого не чув?.. Е-е… як собака до мене заговорив? — спитав я тремтячим голосом.
— Звісно, чув. Він і до мене говорив цілу ніч. То й що?
— Та ні, нічого. Тебе це так-таки не дивує? Скажи, Семе, ти багато бачив собак, які розмовляють?
— У цій країні всього можна чекати. Якщо вміють говорити папуги, то чом не заговорити собаці? Я так собі міркую. — Помітивши мою розгубленість, Сем додав: — Чи ти хочеш сказати, що пси не говорять узагалі? Що це таке вже диво? Як ото жінки, що літають у повітрі, або люди, які раптом зникають?
— Ну, щось на зразок того.
— Ой, Боже мій! — вигукнув Богль, затремтівши. — А я ж спокійнісінько гомонів з ним цілу ніч.
— Я не почув від тебе нічого, крім дурниць! — кинув пес. — Цей чоловік найдрімучіший з усіх, кого мені траплялося бачити.
Майра тихо сказала:
— Ну, я, мабуть, піду.
— Мені б не хотілося, щоб наше товариство розпалося, — заявив Віскі. — Поспілкуймося ще. Це скрасить моє життя, бо воно воістину собаче. Даруйте за мимовільний каламбур.
— Може, серед нас є черевомовець? — висловив припущення я, відчуваючи, що моя душа простує в п'яти добре протореним за минулу добу шляхом. — Хтось просто морочить нам голову!
Віскі позіхнув. Я зроду не бачив таких ікол.
— Постарайтеся зрозуміти, — сказав він, — що моє вміння користуватися вашою жахливою мовою не повинно робити вас дурнішим, ніж ви є.
— Слухай, друже, — сказав я нервово, — а може, ти все-таки трохи прогулявся б? Не те щоб ти так уже мені не подобався, навпаки. Тільки на цей ранок з мене досить. Зрештою я, може, і звикну.