Вона нахмурилась.
— Але… зі мною нічого такого не сталося. Принаймні мені так здається. — Вона потерла чоло, болісно напружуючи пам'ять. — Все наче в тумані. Якесь безглуздя! Старший індіанець… Він… він майже злякав мене. Такий чудний!.. Мої номери йому дуже сподобались. Він просто очманів! Ми йшли кудись… Чаклун від радості не йшов, а біг вистрибом. Я не бачила Дона й Сема, але сподівалася, що вони йдуть слідом. Кінтль залишив мене в якійсь хатині. Я почувалася дуже самотньо. Надходила ніч. Мені робилося дедалі дужче не по собі. Нарешті я заснула на чомусь подібному до ліжка. Ось і все. Більше нічого.
Струминки поту спливали мені за комір. Я витер шию носовичком.
— А другого дня?
— Ви хочете спитати, що було сьогодні? Сьогодні взагалі нічого не було.
— Ви спали два дні, — сказав я, дивлячись їй у вічі.
— Два дні! Та ви що! — Майра нарешті помітила, як я дивлюся на неї. — Ви не дурите мене? Якщо це жарт…
— Ви чудово знаєте, що це правда.
Вона засміялась.
— Пробачте. Я, мабуть, просто втомилась. Якщо ви не проти, я б хотіла побути сама. І трохи попоїсти.
— Звичайно, — сказав я, підводячись. — Відпочивайте.
Ансель і Богль стурбовано чекали, що я скажу. Я кинув їм:
— Нічого не вдієш. Вона нічогісінько не пам'ятає.
— Ви хочете сказати, що весь цей час вона проспала? А що з ліками проти зміїних укусів?
Щоб відповісти спокійно, мені довелося зробити зусилля над собою.
— Дайте мені спокій з вашими запитаннями. Я маю замовити обід для Майри.
Коли я вертався коридором з тацею, мене зупинив Богль.
— Я хочу сам піднятись до неї, — сказав він, дивлячись на мене пильно й сердито. — Ви ж уже обидва в неї були, хіба ні? От і я теж хочу побачити її.
— Хочете побачити? Ви?
— Я. А що тут дивного?
— Що, впала в око киця? — Усмішка в мене вийшла геть фальшивою.
— Впала в око! Киця! — передражнив Богль, вихопивши в мене тацю. — Хіба це слова для такої дивовижної жінки?
За хвилину він уже навшпиньки піднімався сходами, щоб, боронь Боже, не потурбувати зайвим шумом "таку дивовижну жінку".
Я вже вийшов у вестибюль, коли з глибини готелю до мене долинув жахливий крик Богля і брязкіт розбитого посуду. Ми з Доном здивовано перезирнулись і поквапилися до сходів.
Богль уже був унизу. Він, заточуючись, брів коридором, і обличчя його було наче маска жаху. Він видимо не впізнав нас, бо спробував обійти, дивлячись просто перед себе. Довелося притримати його.
— Бога ради, в чім річ? — Я поторсав його за плече.
— Не заходьте туди! — промовив він тремтячим голосом. По його щоках котилися великі краплі поту. — Вона там… літає по кімнаті… літає під стелею!
Він рвучко вивільнився і побрів далі, мов сновида.
— Геть зсунувся, — зауважив я. — Дурниця якась!
Що він хотів цим сказати: "Літає по кімнаті"?
Ансель не відповів, але я помітив у його очах страх.
Розділ сьомий
— Що-що? "Літає по кімнаті"? — з презирством перепитала Майра. — Таке міг вигадати тільки Богль!
Вона сиділа, відхилившись на спинку стільця, і звична іронічна посмішка зміїлася по її губах.
Обличчя дівчини ще було бліде. Але я придивився до її очей, помітив бісиків, які в них танцювали, і заспокоївся.
Сонце хилилося за гори. На веранді стало прохолодно й затишно. Свіжий вітрець шурхотів обпаленими лапами кипариса.
Ми з Анселем сиділи обабіч Майри. Богль вмостився за столиком навпроти. Він легенько гладив наполовину спорожнену пляшку віскі і півголосом щось їй пояснював.
— Бідолаха Богль! — не зовсім щиро поспівчувала Майра. — Допився до білої гарячки. Неоригінальний навіть у такому стані. Дехто бачить тарганів або рожевих слонів, а він — жінок, що літають по кімнаті.
Я теж подивився на Богля. Вигляд у нього був зацькований. Він скидався на людину, яка перехворіла на важку недугу. Сем невпинно похитував головою, повіка в нього сіпалась. Втупившись у стіну, він безперервно бурмотів, щось доводячи невидимому співрозмовникові.
— Не будемо спрощувати, — сказав я. — Щоб впасти в такий стан, він мав побачити щось справді неймовірне. Не могла його так приголомшити уявна картина. Не настільки він чутливий.
— Облиште! — сказала Майра. — Приверзлося йому, та й годі! Ви ввійшли за кілька секунд після нього. І що? Літала я по кімнаті?
— Ні, звісно. Якби я таке побачив, то й досі тікав би геть пустелею.
— Тоді висновок може бути лиш один: Богль страждає на галюцинації!
— Панночко, ми були б вам дуже вдячні, якби ви ще раз розповіли про свої пригоди, — лагідно промовив Ансель.
Богль здригнувся і налив собі ще віскі.
— Якщо я й далі думатиму про це, то геть дійду, — озвався він замогильним голосом.
— Заспокойся, — зауважила Майра. — Далеко йти не доведеться.
Богль стиснув кулаки і, насилу звівши очі, втупився в нас.
— Можете глузувати, скільки влізе! — пробурчав він. — Тільки я своїм очам вірю. Коли я зайшов, вона лежала на ліжку. І раптом — фр-р-р — уже під стелею. Просто з ковдрою знялася! Немовби підйомним краном її підняли.
Ми перезирнулись.
— Отже, вона полетіла, — зауважив я. — Вам часто траплялося бачити, щоб люди отак вилітали з ліжка?
— Вперше, — скрушно відповів Богль. — Сподіваюсь, і востаннє.
— Без сумніву, сонячний удар, — шепнув Ансель.
Я кивнув і знову звернувся до Богля.
— Слухайте, у всіх нас сьогодні був тяжкий день. Ви стомилися. Може, вам краще лягти?.. А завтра…
— Думаєте, я зможу заснути? — перебив мене Богль і зробив ще один ковток.
Майра швидко встала. На ній була сорочка кольору морської хвилі і сірі фланелеві штани, які щільно облягали стегна. Вона підійшла до Богля і забрала в нього пляшку з віскі.
— Спати йди! — звеліла дівчина. — Бо примушу літати над твоєю головою оцю пляшку.
Богль здригнувсь і відсунувся.
— Не підходь! — з жахом прошепотів він.
— Дайте йому спокій, — сказав Ансель. — У нього щось ніби стрес.
Майра поволі відійшла, забравши пляшку з собою. Я перехопив у неї пляшку.
— Дуже вдячний. Спадок приймаю, — мовив я і хильнув віскі.
Майра сіла.
— Не далеко ми заїхали, слухаючи Семюелеву балаканину про летючих жінок.
— Атож, — притакнув я. — І навряд чи заїдемо далі.
— Я хочу знати, що сталося в хатині. — Ансель знову повернувся до теми, яка його хвилювала. — Ви довідалися про щось від Кінтля? Так чи ні?