Я чимдуж ударив у двері ногою. Марно. Не знаю чого, але я раптом злякався. Не за себе, звісно. Мені здалося, ніби має статися щось таке, що не залежить від людської волі. Та двері слід висадити будь-що. Я обернувся до Богля.
— Ну?! Чого ти ждеш?!
Задоволений, що й він знадобився, Богль підійшов ближче. Тоді примірився і з розгону вдарив у двері плечем. Раз… Ще раз… Другого удару двері не витримали і з тріском розчахнулись.
З хатини вихопився такий сморід, що ми аж відсахнулись.
— Що це? — пробурмотів я, затуляючи долонею носа.
— Трупний дух, — шепнув Ансель, бліднучи.
— Вона лишилася тут?! — Я не впізнав власного голосу. Ансель звів на мене білі від жаху очі.
— Заспокойтеся, — прохрипів він. — Почекайте мене. Я зараз повернуся.
Він, як перед стрибком у воду, якомога глибше вдихнув і несміливо зазирнув досередини.
Я грубо відштовхнув його.
— Дайте я сам! — І ступив у смердючу й моторошну темряву.
За першим же кроком я зупинився і завмер, намагаючись дихати тільки ротом. По тілу спливав струминками піт.
Коли очі трохи звикли до темряви, я помітив людську постать, що прихилилася до стіни. То був старий Кінтль.
Тіло чаклуна було загорнуте у ветхе покривало. Голова його звісилася на груди, мертві руки впали на підлогу. Я квапливо, тремтячою рукою запалив сірник і підійшов до старого. Обличчя мерця геть розклалось. Навіть волосся перетворилося на бридку кашу. Ніколи в житті я не бачив гидкішого видовища. Яка бридота! Я відчував, що нерви мої напружені до краю. Довелося відступити. На порозі я зайшовся судомним кашлем, утративши здатність і дихати, і говорити.
Коли трохи відпустило, Ансель ухопив мене за руку.
— Що там? Чому у вас такий вигляд? — спитав він пронизливим голосом.
— Той індіанець… Кінтль чи як там його… — відповів я, насилу повертаючи на місце шлунок. — Його посадили під стіною… мертвого. Такої гидоти я ще не бачив.
Відчуваючи, як калатає моє серце, я ще раз зазирнув досередини.
— Де ж Майра? Там, у хатині, я бачив лише старого індіанця.
— Подивіться трохи праворуч. Там має бути ще одна кімнатка.
Я запалив сірника і знову ввійшов до хатини, намагаючись не дивитися на труп. У кінці кімнати виднівся темний провал. Ансель ішов за мною. Ступивши кілька кроків, я зупинився, охоплений раптовим і безпричинним неспокоєм. Полум'я освітлювало лише частку темряви переді мною. Я ще ступив крок і знову зупинився. Сірник згас.
Зникло світло — зникло відчуття реальності того, що відбувалося. Я немовби потрапив у чужий моторошний сон, заплутався в клубку того кошмару. Якби я був один, я б утік, не думаючи ні про що і не бажаючи більше нічого. Але за мною ступав Ансель і тримався за мою руку. Цей дотик був єдиною реальністю зниклого світу, хитким місточком, що з'єднував звичне оточення і чаклунське безумство. Я примусив себе ступити ще один крок — і сміливість повернулася.
— Ви чуєте щось? — прошепотів Ансель.
Я прислухався. У цілковитій тиші було чути лише биття мого серця і дихання супутника.
Я запалив ще одного сірника, і жовте полум'я на кілька секунд освітило кімнатку. І знову довкола нас запала темрява.
Тієї короткої миті, коли полум'я було найяснішим, мені привиділось, ніби поряд ковзнула тонка гнучка тінь, безгучна й безтілесна. Серце моє болісно стислося — здавалось, я побачив утілення найжаскішого жаху.
— Тут… хтось є… Де ви, Доне?
— Спокійно, спокійно… — кілька разів повторив Ансель і знов доторкнувся до моєї руки. — Я за вашою спиною. Що ви побачили? Що вас злякало?
У мене так тремтіли руки, що я не зміг запалити сірника. Довелося віддати коробку Анселеві.
— Запаліть! У цій кімнаті хтось чи щось є!
— Може, тварина?
— Не знаю, — відповів я, зціплюючи зуби, і видобув з кишені револьвер. Ансель запалив зразу кілька сірників, і ми побачили всю кімнату.
На складному ліжку лежала Майра. Очі її були заплющені. Над головою дівчини танцювала якась безформна тінь, що моторошно відрізнялася чимось від інших, звичайних тіней, що їх утворювало мінливе полум'я сірників.
— Вище! — гукнув я не своїм голосом. — Вище!
Та тієї — особливої — тіні вже не було. Вона злилася з іншими. Стало видно, що Майра в кімнаті сама. Якщо не лічити нас, звичайно. Ніколи не забуду того видовища! Майра, з розпущеним волоссям, у білій шовковій сукні, схожій на давньогрецьке вбрання, здавалася втіленням якогось прадавнього божества, її незряче лице, звернуте до стелі, було застигле, ніби вирізьблене з мармуру.
Але я не міг довго милуватися цим дивом. Жах знову чіпко вхопив мене крижаними пальцями.
— Тут щойно хтось був! — Я вхопив Анселя за рукав. — Куди він подівся?
Та йому було не до мене. Він схилився над Майрою.
— З нею все гаразд, — сказав він, наче не вірячи сам собі. — Вона просто… спить. Спить у цьому смороді!
Він обережно поторсав дівчину. Марно. Ансель подвоїв зусилля.
— Та прокиньтесь же! Прокиньтесь, вам кажуть!
Я незграбно відштовхнув його і, підхопивши Майру однією рукою під спину, а другою під коліна, спробував підняти.
І тут я пережив таке, що на саму згадку про це тепер — через багато років — у мене ворушиться волосся на голові.
Коли я силкувався підняти Майру з ліжка, то з подивом, а потім з панічним страхом відчув, що тіло її нараз обважніло. Мені все-таки вдалося її підняти, і тут-таки я відчув, що хтось намагається перешкодити мені знову. Здавалося, довгі й чіпкі руки вхопили мене й тягнуть, тягнуть назад!
Як я не втратив розум?! Яким дивом пощастило вибратися на світ Божий? Не знаю… Не пам'ятаю…
Отямивсь я вже аж надворі. Притискаючи до грудей Майру, я зацьковано огледівся і загорлав до Богля, який сидів на траві, щоб той подавав коней.
Богль поволі підвівся і мовчки втупився в мене. Його очі безтямно вибалушились.
Ансель вискочив з хатини слідом за мною. Він кілька разів озирнувся в чорну пащу розчинених дверей. Губи в нього були білі наче крейда. Насилу переступаючи неслухняними ногами, він відійшов від хатини й трохи постояв, відсапуючись. Потім пробелькотів:
— Покладіть її… на мого коня.
— Ви… Дайте їй спокій! — затявсь я. — Ви вже задосить про неї подбали!.. Богль, потримай дівчину, поки я не скочу в сідло.