Мир (Жива вода)

Сторінка 11 з 68

Яновський Юрій

Мусія злякав бурхливий вияв Ганниних почуттів. Він схилився до неї й мовчки погладив по голові. Ганна шарпнулася вбік од його руки,— "не вірю я тобі, Мусію, купив документа, кажи — купив? Що з того, що ти був на фронті, твоя провина не така, щоб змити! В районі реєструвався, кажи?!"

XIV

Містер Сміт збирався вже від'їздити. Борщ підніс його настрій до стану екстазу: місіс Джен записала негайно ж, як треба готувати цю страву. "Пане полковнику,— сказав Сміт,— я шкодую, що ваша дивізія стрічалася на Ельбі6 не з англійцями, а з американцями. Я волів би, щоб то були мої земляки".

Гості вже обізналися з господарськими справами колгоспу, поспівчували, що дощів давно не було. Колгоспний садок, повні дерева фруктів, які безжально гнули віти до .землі, розчулили Сміта й особливо місіс Джен, котра хотіла покуштувати хоч по одній штуці з дерева. Це виявилось нездійсненним, і пані Смітиха, як її назвала Дарина, почала складати зірвані для проби фрукти просто до парасолі.

На весіллі догулювали гості з останньої бригади, що, попоївши, танцювали до сьомого поту на шпориші серед двору. Не раз і не два сам Сміт, бувши під джмелем, устрягав поміж танцюристів, але черевце заважало, він не в стані був витримати належний ритм. "Вам легко працювати,— сказала місіс Джен полковнику,— у вас однакові люди, немає наших протиріч..." Смітиха трохи кохалася на соціології й хотіла, щоб усі про це знали. "Я б не сказав,— посміхнувся Василь Іванович,— у нас немає однакових людей, є спільна мета".

Сміт попросив дати йому звичайного колгоспника, щоб перевірити деякі свої припущення. "А що саме вас цікавить?" — питала перекладачка. "Мене цікавить почуття особистої власності".— "Давайте, — сказав Василь Іванович,— вам відповість кожний, на кого скинете погляд..." Сміт не посміхнувся, а тільки зробив спробу сховати очі. "Я цікавлюсь,— сказав англієць,— чи пам'ятають колгоспники власну землю, передану до спілки, чи вже забули?" — "А як він думає,— встряв дід Корнійко, розмовці саме спинилися коло музик,— свою землю всі знають!" Сміт повернувся до діда й попросив перекласти йому відповідь. "Так, так,— покивав він головою,— я вас розумію. Ви вночі, коли ніхто не бачить, виходите на степ, відшукуєте колишню власну землю, падаєте коло неї на коліна й цілуєте її цілунком власника?" Бригада, яка гуляла на весіллі, щиро зареготала. Проте Сміт не звернув на це уваги, він мав справу з дідом. "Дід Корнійко в розмові з міжнародним копиталом!" — гукнув п'яненький Карпо Цар.

Дід розповів Смітові, що сам він не бідняк, землю там мав, три гектари було землі. До колгоспу вступив свідомо, індусом-індивідуальником не був. Тільки пан гість мусить знати, що наш масив складається в основному з земель поміщика та куркульських, яких ми ліквідували як клас. Значитья мав три гектари, а тепер тисячу гектарів власності, великим паном стою в гурті: коли хочу — граю на скрипочку, а не хочу — косу в бригаді мантачу чи просо полю. "Скажіть, стара людино,— запитав Сміт,— такої думки всі колгоспники, як ви?" — "Е, не питайте, чимало людей наших прийшло до колгоспу зовсім без землі, з голою душею!" —"А право власності на коня, корову чи машину, яку неофіт передав свого часу в загальне користування?"

Дід Корнійко любив поговорити з приїжджими людьми, він тоді зростав у власних очах і задовольняв свою громадську натуру. "Авжеж, містер язикова сверблячко,— сказав дід,— ви питаєте, чи ходить там баба або чоловік до колгоспної стайні та ферми, щоб погладити свою колишню скотину, дати їй шкуринку з сіллю, почухати за вухом? Було, не буду брехати. Перших років до двох таке було. А оце вже років із п'ятнадцять, як нема. Перейшла ласка на курей у своїй садибі, на підсвинка, крокодила, в кого що є..." Люди знову зареготали. "Ви жартуєте,— сказав Сміт,— але це для мене теж відповідь..." — "А чого ж не пожартувати,— закінчив Василь Іванович,— колгоспна система пережила окупацію і стоїть перед новим розквітом, чи багато такого в вашій старій Англії?"

Коли гості сідали до машини, всі обступили їх із чарка-ми, щоб дорогу прилити, хай не курить. Сміт розчулився — наскільки це дозволяла його натура й історія Великобританії за останні п'ятсот років — і сказав "спіч" до цих добрих людей, які, коли б забути, що вони колгоспники,— так нагадували йому трудівників сільської Англії. Він зичив людям дощів по потребі й години по дощах, побажав швидко відбудуватися після німця, одягтися й озутися, скуштувати комфорту життя й забути про війну. "Хай живе біленька затишна хата,— захоплено говорив Сміт,— вкрита золотим солом'яним дахом, хай живе жінка, одягнена так, як дружина полковника,— і ніколи не носіть іншого вбрання"

Добре, що скрипка з бубном та акордеоном догадалися за?, грати туш, бо так кортіло Василю Івановичу побажати Смі-тові чортів на дорогу. "Наше село зветься Весела Кам'янка,—гукав хтось до гостей просто в машину,— бийте телеграми дрібним почерком! Пошлемо й вам соломи на стріху!" Василь Іванович, наказавши Уласові сісти на бігунки й їхати слідом, проводжав гостей на їхній машині. "Ми читали, щр ваш народ дотепний, мій полковнику,— казав дорогою Сміт,— а сьогодні ви були наче заклопотані, чи вірно я помітив?" Господар посміхнувся, не стверджуючи й не заперечуючи.

Він виліз із машини, розіклав мисливського стільця, з яким ходив, як із палицею, сів чекати Уласа, а Сміти поїхали до грейдера, пообіцявши на той рік прибути з новою візитою. Начальник туристської установи їхав на задній машині, люто чхав од пилу. Передня машина несподівано зупинилася. Шофер виліз і заглянув під капот до мотора. Він хотів непомітно щось вийняти звідти й викинути, але Сміт теж виліз на дорогу, наблизилось заднє авто,— і всі побачили в руках у шофера невеличкого гарбуза. "Що, гарбуза тобі піднесли?" — гукнув другий шофер. "Як, як він сказав?" — нетерпляче звернувся Сміт до перекладачки. Бідній дівчині незручно було з'ясовувати, що так за народним звичаєм кінчається невдале сватання,— отже, вона щось промимрила невиразне. Місіс Джен зазначила, що вона читала щось подібне у Гоголя, але не пам'ятає символіки. Сміт замислився й записав випадок до записної книжки.