"Мушу вас попередити, містер Сміт, це школярі записали про перший мирний день, як вони святкували День Перемоги,— давай, Прісю, ми слухаємо..."
"Як ми дізналися про День Перемоги,— прочитала тихенько, ковтаючи склади, дівчинка,— письмова робота Вовченко Прісі, учениці 4-го класу. День був весняний, 8 травня 1945 року. Ми прийшли до школи. Ми вчимося в землянці, бо варвари-фашисти спалили шкільний будинок, де діти вчилися до війни. Я сама бачила, як вони підпалювали, У школі сиділи заарештовані партизани, які боролися з окупантами, і звичайні мирні люди — заложники. Мій тато згоріли теж. Моя мама сказала,—доживи, Пріся, хоч ти до перемоги. Я думала, яка буде перемога. Коли приходить Директор школи й каже — діти, завтра День Перемоги, Германія капітулювала. Ми всі повибігали на вулицю. Скрізь уже не було війни, а був мир. Я побачила, як люди покидали роботу, бігли з поля додому. Дід Трохим упали на землю і плакали за своїм сином. Вони казали — синочку мій, синочку, чого ти не дожив до цього дня? Потім усі побігли до майдану й зробили мітинг. Потім у корови Мурки народився биок, якого ми назвали Капут. Обіду в той день ніякого не варили, а так їли що прийшлося. Співали вночі. До схід сонця стала демонстрація, й хотіли йти в район. Потім приїхав міліціонер з району, зробив з гвинтівки мирний салют. Ми всі почали чекати, коли наші повернуться з війни. Того дня ніхто не встиг вернутися. Мабуть, не раніше як за тиждень. Хай живе наша Вітчизна! Вовченко Пріся, учениця 4-го класу..."
XIII
Ганна, поставивши борщу на стіл і не чекаючи, доки його куштуватимуть гості, пішла з двору. Вона не відчувала ні кольок під ногою, ні сонця, яке пекло в голову. Бубон потроху глухнув, по цьому зрозуміла, що віддаляється від весілля. Ганна уявила гарненьке обличчя Дарини, її-вбрання, переможну ходу. "Чому ж ти одразу не прийшла?" — вголос промовила Ганна, аж злякавши двох міських людей, які приїхали з подружжям Смітів.
"До кого це ви, тітко, говорите?" — запитав один. Його супутник почав питати Ганну, чи немає в них чого на знак гостинності подарувати дружині Сміта. "Що ж,— сказала Ганна,— хай приїздять через два-три роки,— тоді й подарунків надбаємо, а сьогодні — всі наші плахти й сорочки лежать у Німеччині по фашистівських скринях. Нехай бачать закордони, що ми бідні не з ледарства, а з війни, яку ми виграли за себе й за них..." Вона сердито пішла, не слухаючи, що гукали їй услід приїжджі з "Інтуриста".
Де ж пак, вигадали! Думають, як селянка, то й звичаїв не знає. Наша правда болюча, нехай таку й бачать. Коли ото з другим фронтом клялися пани союзники — ми не сиділи, згорнувши руки. Ми німецького фашиста ламали, доки й хребет у нього не хруснув. А ви хочете, щоб у нас на подарунки що зосталося, коли ми з ями ледве голі вилізли. Приїдьте на кінець п'ятирічки, тоді не буде вам очей їсти, що ми босі. Коли б не ми босі, то вас би вже й кури загребли!.
"Кого б це кури загребли? — запитав Ганну хтось із садка.— Здрастуйте, кумо, дай боже здоров'я..." Ганна підійшла ближче й побачила незнайоме обличчя, воно посміхалося, наче знайоме, але знайомість була моторошна, ніби з нею стрічалася десь на порозі іншого світу. "Постривайте, постривайте";— сказала Ганна. "Останні роки бачили мене з бородою, на фронті ніколи було її кохати,— ну, пізнали тепер?" — "Осьдечки,— промовила раптом Ганна, почуваючи, що губи в неї одразу задерев'яніли,— осьдечки довелося стрітися, пане старосто Мусій Гандзя!"
Мусій подивився допитливо на Ганну й нічого не відповідав. Він не вперше отак стрічав людей, бачених востаннє за німців. Всі вони спершу лякалися самі, потім хотіли лякати його. До кожного потрібний був підхід: кому — жарт, тому — довідку. Він помалу розстебнув куртку-спецівку, дістав документа з кишені гімнастерки, навмисне не кваплячись, щоб Ганна встигла побачити медалі на грудях. "Прошу,— сказав Мусій суворо,— щоб довго не говорити". Ганна рішуче взяла до рук папірець, але не одразу могла прочитати. Перед очима на документі наче мела завія, ні однієї літери не збагнути. Поступово очі стали бачити, це було демобілізаційне посвідчення на ім'я Мусія Гандзі. "Все?" — запитав Ганну Мусій.
Жінка заломила руки й застигла в мовчанці. Мусій уже думав, чи не зомліла часом,— таким кам'яним зробилося обличчя. "Як же так? — прошепотіла Ганна.— Люди добрі, куди ж іти?" Вона застогнала. "А ті невільники, яких ти оддав до Німеччини? А колгоспники, яких спалено в школі? А жінка, яку повішено серед села? А червоноармійці, яких виказав гестапо?" — "А твій хлопець,— перебив Мусій,— якого окупант убив? А чоловікова смерть на фронті? А моя сестра, яку взято до солдатського будинку? А наша земля, стоптана фашистом? Усе став мені на карб. Давай, згадуй далі..." Ганна раптом заплакала. Це трапилось цілком проти її бажання, поза свідомістю. Отак річка, непомітно вливаючися в ставок, поступово виповнить його й тоді прорве греблю.
Це правда, що Ганна сама не була в партизанах, але знала ж їх усіх, годувала, лікувала. До кого приходили з лісу? До Ганни. Хто ходив для них аж у місто на вивідку? Ганна. Хто ховав їхні папери, як не Ганна? Хто попередив партизанів про каральний загін? Ганна послала свого хлопця. Ні, партизанкою вона не була, це правда,— партизани жили в лісі, а вона вдома. Це й люди скажуть. Але вона ніде не чула, що й пан староста теж був із ними!
Чого ж прокрадалася під його вікно — послухати німецьких офіцерів? Коли староста допитував її в канцелярії,— . нащо він вивідував про партизанів, якщо сам був із таких? Наче сталося тільки вчора,— ось стоїть стіл, ослін, портрет скаженого Гітлера, бородатий Мусій курить німецьку сигару, оглядає жінку безсоромними очима; "Я знаю, що ти-партизанка, в моїх руках твоє життя й смерть. Колись ви з Дариною знеславили мене перед людьми, а тепер колесо перекрутилося, тепер я зверху..."