"Я не розумію,— казала їм Дарина серйозно, хоч вони вважали це за жарти,— ви захоплюєтесь шахтою, наче мій чоловік колгоспом!" — "А чого б ви хотіли? — питав, підкручуючи вуса, старий Кривохижа.— Ходити серед апельсинів та лимонів і чхати од їхнього духу? Будь ласка, цілий Донбас я призначив під сад, не заперечуєте?" Дарина мовчала, а до старого бралася Лукеря Павлівна, у якої сад був болючим місцем.
Вона з молодих літ заопікувалася садом і стала беззаперечним авторитетом для жінок селища в цій галузі. її кілька дерев тяжко було назвати садом, тулилися на десяти сотках садиби, але той аґрус, що викохала в донбасівському підсонні, прищепився по околиці незгірше від вихованця інституту садівництва, а гіркувата черешня, породичена з дикою вишнею, дала ягоди для варення й запіканок, без яких не обходилися найвибагливіші господині.
Лукеря Павлівна тримала бджіл, бо, на її думку, сади без бджоли відгонять пусткою. Домашні господарки часто одвідували Кривохижин садок, сідали з Лукерею Павлівною десь під улюбленою грушею чи коло паколів, по яких вився виноград, звисали важкі грона,— і обов'язково записувались до "садоманів", як прозвав цей стан душі один толова шахткому, загнаний на слизьке поборниками садів.
Вони не розмахувались на велике, але вимагали, щоб скрізь насадити сади,— для початку в дворах і перед будинками по вулиці, потім — навкруги всіх громадських будов, і нахабство їхнє (як казав дехто) дійшло до того, що вимагали засадити яблунями навіть шахтне подвір'я. Годі нам оглядатися на білу акацію,— казали жінки, напучені Лукерею Павлівною,— тільки через те, що акація самосійна, та на бузок, бо він гарно пахне! Вони для своїх дітей воліли справжніх садів і жорстоко карали тих же дітей, що видирали з коренем мамині щепи, а чоловіки, сини й батьки, стрівшися в чоловічій кумпаиії, хвалилися, скільки кому перепало по садовому ділі.
Які жінки знову стали горласті, наче й німця не було на шиї! Колишні фронтовики чи ті, що приїхали з евакуації, а також усі інші жартома казали: "Живуча шахтарська кістка,— уже скоро бити нас почнуть! Даймо їм ті сади, все одно спокою не буде, нехай краще яблуні смичуть, аніж нас. І де в них та сила береться?!"
За добрий місяць до початку зими випав білий і наче аж не холодний сніг. Перележав два дні й розтав. Лукеря Павлівна вибігла до саду, щоб прикопати трохи снігу під вишню, яка була її улюбленою і завжди перша зацвітала. Був рік, коли отак .теж захолодало, а потім сонце пригріло, її первісточка вирішила, що вже весна, та як зацвіте восени. Щоб такого не трапилося знову, нехай коріння вишні відчує на собі холод, доки прийде пора справжньої зими. Яка ж вона була гарна, коли вбиралася по весні в білий цвіт і стояла, мов наречена, в весняній тиші серед голого ще саду! Лукеря Павлівна поверх снігу постелила трохи гною й присипала землі. "Ага,— сказала до вишні,— тепер не будеш невчасно радіти!"
Дарина вийшла допомогти старій порати сад, доки знову не впала зима.'Вона мовчки згрібала листя, підпушувала землю коло кущів смородини й аґрусу, принесла кілька відер гною під яблуні, поставила сторчма солом'яні мати, щоб протряхли, потім зупинилася, опустивши руки, й довго стояла нерухомо. "Болить, дочко?" — запитала Лукеря Павлівна. "Серце болить".— "Це в тебе перша дитина?" Дарина замісто відповіді обняла стару й заплакала. Лукеря Павлівна зрозуміла її сльози як страх перед першою вагітністю, крім того, їй здалося, що Дарина, надто журиться від самотності. "Пробач мені,— сказала стара,— що я тебе так довго не розуміла. Як принесла ти щастя нам у хату, то хай же й тебе не минає..." Прибрали сад, як лялечку, й узялися до хати, щоб приймати на вечір гостей, і вже Дарина поглядала па все, як на станцію, з якої поїзд швидко помчить її в інші краї.
Але тут їй защеміло серце, і все, що здавалося досі набридлим, незрозумілим, бідним у трудовій повсякденності,— раптом повернулося, як непомітне скельце перед оком і засяло, заграло веселкою, засліпило зір. Варто було подумати про розлуку, як почали діяти колективні сили, про які ніколи не уявляла, що існують на світі. І заводський гурт, про який гадала, що нічого спільного з ним не має,— при самій згадці про розлуку, ось бере та й смиче за якусь нитку в її серці, і все набуває іншого смаку, і вперше Дарина відчуває солодкість праці. Доки що — не цілком усвідомлену, не зовсім бажану й жадану, ще незвичну й незручну, як і те нове життя, що зачалося в її лоні й геть змінює всю істоту.
Надвечір прийшли гості. Хата ще була повна чаду від смаженої картоплі, коли завітало двоє молодих жінок — найближчі господарчий друзі. Вони принесли яблук, груін і горіхів, кілька пляшок з Наливайками — абрикосовою, сливовою, на рожевих черешнях,— їхні здобутки від власного саду. Господаря й Дем'яна не було,— вони, переконструювавши трохи врубівку й підготувавши довгу лаву, забезпечивши себе транспортером, порожняком, кріпильниками, спустилися в шахту, щоб показати, чого варті "брати Кривохижі".
Те, що Лукеря Павлівна звала гостинами, насправді було зборами активу, присвяченими садам. Прийшов культ-відділ шахткому, голова райради, парторг шахти,— всі з дружинами, і одразу три кімнати стали повні людей. Пили яблучне вино, варенуху грушеву, куштували виноград місцевого врожаю й слухали Лукерю Павлівну. її можна було слухати без ліку, бо кожне дерево жило в її уяві, як людина, мало уподобання й характер, здорову чи кволу натуру, і певно, що кожне посідало окрему душу: вишневу чи там райськояблучну.
Було внесено щільники меду власного бджолиного надбання, гості загомоніли охітніше і все чомусь поглядали на Дарину, навіть часом їй здавалося, що підморгують. Довго не сперечалися, бо чоловіки перебували в такому безвихідному жіночому оточенні, що мусили одразу здавати позиції й навіть ставати перекинчиками, вступаючи самі до садової партії. Лукеря Павлівна намалювала таку картину вседонбасівського саду, що навіть скептичний культвідділ виявив ознаки зацікавлення, налив собі позачергову чашку смородинівки й несподівано розчулився: "Правильно! Природа мусить відповідати красі шахтарської душі!"