Скільки бачило око, всюди гримів бій.
За яскравою блакитною смугою Дніпра, стоячи на лівобережній рівнині, стріляли полки гармат. Деякі батареї блискали під час пострілу, як ланцюжки світляних крапок. Ближчі батареї, стріляючи, виглядали, мов кущики жовто-червоних півників, що на мить розквітали серед зеленої низини Задніпров'я. Вогненні стріли зривалися з землі з-під невисокого ще сонця, креслили велетенські дуги над полем бою, з розкотистим громом вибухали далеко попереду, здіймали на величезній площині пил і дим,— стріляли "катюші" 4І. Ішли поодинокі танки на об'єкт "М'ясокомбінат", спалахували на очах, потрапивши під нещадний вогонь, виплигували танкісти, охоплені полум'ям, нові танки безстрашно рухались на ворога, стріляючи з ходу. Пішли штурмовики по високому ясному небі серед густих розривів зенітних снарядів, пірнули вниз, глибоким яром стали виходити на штурмовку наземних позицій, здавалося, ось-ось торкнуться розмахнутими крилами обох схилів яру, яскраво вирізнялися на крилах червоні зорі.
Здалеку, із задніпровських аеродромів, піднялися й помалу попливли бомбардувальники — тісно, крило до крила, хвіст у хвіст. Очам здалося, що вони ще за Дніпром, а літаки вже лаштувалися на бомбування, пікірувала одна група, друга, видко, як полетіли на німця бомби, стовпи землі встали раптом і розкошлатилися вгорі, мов чорні букети, земля загула під ногами, потім дійшли звуки вибухів. Із-за самотньої мирної хмарки біля сонця випали вниз німецькі винищувачі цілою зграєю, ув'язалися, насіли, беруть на переляк, хочуть розбити тісний лад. На поміч бомбардувальникам з'явилися меткі винищувачі, стали прошивати гітлерівську зграю наскрізь, відтаскаючи за Дніпро на свою територію, збиваючи в купу, мов отару гусей, і вже нові групи машин падають згори в загальну кашу, стріляючи з кулеметів і гармат,— і раптом небо стає абсолютно чисте, тільки спливають на Дніпро й зникають без сліду грона хмарок від зенітних снарядів. Тоді спереду чути, як шиють кулемети, гупають міни, рвуться гранати, людські голоси гукають: а-а-а!
За всю війну, мабуть, не було такого бою, де б усе відбувалося перед очима, як на цьому Букринському плацдармі42, прострілюваному наскрізь ворожою артилерією. Шматок землі за Дніпром, опертий на ріку, мав стати початковим пунктом для виходу на простори Правобережжя для атаки Києва з півдня. Гори над Дніпром і глибокі яри затримували ворожі контрдії, але вони ж і паралізували в значній мірі танкістів генерала Рибалка 43. Він нервово йшов траншеєю з паличкою в руці, важко припадаючи на поранену ногу. Василь Іванович глянув йому вслід і легенько повів бінокля праворуч: перед самими скельцями опинився сусідній бугор, на якому досвідчене око могло помітити замасковані бліндажі командування. Рибалко йшов туди на виклик, залишивши свою танкову армію, розосереджену по ярах, вибалках, під гайками, просто в кущах,— вона чекала слушного моменту.
Майор Коваленко розумів настрій генерала Рибалка, бо бачив, як гинули його машини, навіть не доскочивши до ворога,— один танк, другий, десятий. Не було МОЖЛИВОСТІ пустити їх фронтом, єдина дорога — через гребінь гори — вся кипіла од снарядів німецької артилерії, по ній не могла пробігти жива душа. І взагалі, щоб пустити, танкову армію, треба проламати фронт, вийти з гір на степ, здобути свободу маневру.
Німці бомбили пристань Ходорів, село, де, сподівалися, концентруються танки, потім стали бити туди ж із шестиствольних важких мінометів. Генерал Москаленко 44 наказав викликати ще й ще раз штурмовиків та бомбардувальників, вони обробляли передній край, виколупували з землі артилерію, кропили піхоту, довбали доти. Знову й знову ставала на ноги піхота, розпочинаючи атаку, але під убивчим вогнем німецької оборони падала на землю, не в силі подолати відстань між собою й ворожими окопами.
Холодок поповз до серця Василя Йвановича. Сковані неможливістю маневру, піхотна й танкова армії бездіяльно стояли на крихітному плацдармі, не маючи змоги стати всі до бою. Що ж буде? Невже фельдмаршал Манштейн 45 передбачив цю битву й тепер нарощує дивізії, підтягає авіацію, щоб, ліквідувавши з повітря можливість відступу назад за Дніпро, притиснути всіх до води й знищити? Майор Коваленко багато чого не міг знати,— зокрема того, що на Букринському плацдармі відбувалася лише перша половина великого бою за Київ...
Справді, Манштейн відтягав безліч дивізій від Києва, Житомира, кидав в атаку на плацдарм, прострілюваний артвогнем, намагався ліквідувати цю загрозу на далеких підступах до Києва. Коли розвідка дала генералу Ватутіну цілковиту певність, що Манштейн міцно прикутий до Бук-рина у сподіванні нарешті відбити в червоних охоту до переправи на правий берег Дніпра,— командувач 1-го Українського фронту, скориставшися з кількох лічених ночей, оповитих в густий туман, перепровадив армії таємно з плацдарму через Дніпро назад, перевіз артилерію й танкове господарство, сховано перекинув це все вгору лівим берегом вздовж Дніпра аж до Десни, непомітно перетяг через Десну й через той же Дніпро вище Києва, сконцентрував там на такому ж плацдармі велику ударну силу стволів артилерії й, узгодивши свої дії із Ставкою, на світанку 3 листопада вдарив. Несподіваність і раптовість дії спричинилися до того, що німці втекли з Києва вже 5 листопада вночі, а Манштейн тільки тоді припинив атакувати Букрин, де лічені1 люди створювали видимість великих сил.
Піднесли десантникам обід у термосах,— майор Коваленко пообідав на своєму імпровізованому спостережному пункті. Бій не вгавав. Серед десантників з'явилися перші поранені, це наробив випадковий снаряд, і після цього всі покопали собі ямки про всяк випадок. Доводилось чекати довго, доки дійде черга до них. М'ясокомбінат захоплено вже, автоматних пострілів стало майже не чутно, битва відкотилася на захід.
Цитринові й шафранні гайки горіли проти сонця. Десь із-під куща вискочив наляканий заєць,— він довго лежав там,-притиснувшися до землі, поклавши вуха назад, не наважуючись ворухнутися. Звідусіль таким страшним пахло — людиною й пороховим димом, куцохвостому здалося, що це все прийшло по нього, по його линялу шкуру. Вискочивши, заєць чимдуж подався вздовж лощини під гору. Ніхто не стріляв. Іншим разом услід зайцеві знялась би ціла баталія, а це тільки дивилися, як він мчав, обминаючи танки, замасковані кущами, проскакуючи повз гармати, вкриті згори великими сітками з понашиваним листям,— аж доки душа його вкрай зайшлася од страху, втоми. Він сів неподалік Василя Йвановича на горбі й став поводити на всі боки вухами, наче наставляючи стереотрубу. "Ах, ти ж, куций чорт!" — сказав майор Коваленко, й заєць легенько поплигав геть, махнувши лапкою на війну.