Підпільники були готові до того, щоб напасти на варту, яка поведе заарештованих до урвища, де звичайно відбувалися за гітлерівської навали страти. Дата була відома, але справи на фронті підстебнули поліцаїв, і вони провели акцію на день раніше.
Після звільнення рідної землі Ваня прийняв до себе Грунину матір і став їй замісто сина, а вчителька ще тісніше оточила себе школярами, виховувала дитячі душі подібними до її незабутньої Груні.
"Годі,— сказав Стоколос,— порядні бурщики без тор-мозка в забій не лізуть, а нам, туристам, пора й нагору!.." Він мав на увазі сухий сніданок, який беруть із собою під землю і який зветься в басейні "тормозком".
На поверхні сліпучо сяяло сонце. В нарядній пороздягали спецівки, гумові чоботи, одягли своє, умилися коло кранта надворі й пішли — Пал Палич із Коржем пити пиво до знайомої кіоскерші, Стоколос — до управителя лаятись з приводу помічених у шахті кволих темпів, а Хіврин з Григорком — впрост через балку до комсомольського гуртожитку.
Дорогою Григорко розповів Хіврину свою біографію, де його батько, хто був дядько, як ставиться до Мусія Гандзі. Хіврин мовчки слухав, зрідка поглядаючи на Гри-горка, дивуючися, як мало змінило життя цю дитячу душу. "Ми тебе приймемо,— нарешті значущо сказав Хіврин,— а ти виправдай наше довір'я. Все?" Григорко хотів показатися Хіврину статечним і дорослим, прокашлявся баском, пригадуючи слова, які має вимовляти безмежно вдячна людина, і в останній момент раптом сьорбнув носом од великого зворушення, а Хіврин побачив, що й очі у Григорка на мокрому місці.
Переходячи через селище, Григорко з Хівриним стріли не кого іншого як веснянкуватого Свиридона Зайчен-ка в червоній сорочці, плямистому піджачку, з рудим кучером з-під батьківської кепки. Поруч Свиридона йшов батько, трохи схожий на сина, й ніяково посміхався від того, що нащадок такий яскравий. За Свиридоном бігло безхвосте собаченя, пригріте дорогою. Григорко, проживши в Зайченків стільки часу, звик вважати Свиридона за рідного, простяг руку, щоб поздоровкатись. За пазухою в Свиридона щось захарчало, й великий чорний дзьоб клюнув Григоркову руку, виткнувшися з-під одежини,— Свиридон устиг пригріти й ворона. "От лиха година,— сказав старший Зайченко,— з таким хазяйством його в цирк приймуть, а не до ремісничого училища!" Свиридон заспокоїв ворона й звернувся до Григорка: "А ми з дядьком Карпом одвезли Уласика до Харкова вчитися на охви-цера, а я житиму в гуртожитку, а дядько Карпо стрів нашого старосту пана Гандзю..."
XXXIV
Пазя Банатівна ніколи не чекала, що житиме в такій гарній садибі, в готовій хаті, за двором садок і левада,— аж мама Палагна впала навколішки перед порожнім ще кутком, де звичаєм мали висіти божі образи, й багато-багато поклонів сотворила небесній силі за благодійність. Пазя вирішила з Юрком Цапенюком, її нареченим, що Весела Кам'янка і є оте найкраще місце, про яке мріялося дорогою, навіть зустріч перед селом із дівчиною, котра пішла до Києва, досі була предметом обговорення між: пересельцями. Правда, ніхто не мислив, що на Радянщині колгоспом можуть керувати справжні полковники,— де ж пак, за Польщі полковник суща фігура, йому тільки воєвудство в руки!
А тут люди прості, до кожного можна підходити без поклону, а вже,щоб комусь цьомкати руку, хай бог боронить. Все гаразд, і мама кажуть, що в цих краях можна розбагатіти, добра надбати, тут чесна праця дає великий зиск, проте в Пазинім серці занозилася скалка, тонюсінька, мов комариний ніс, і ятрить, і смикає — гей нариває і в жар кидає.
По секрету мовити — Пазя ревнувала Юрка. Та хоч би до кого, а то до Юхимини Зайченкової, яка працювала в ланці, перейнятій тепер від Ганни Горпиною-партизанкою! Пазя була біленька, ніжношкіра, од сонця затулялася, щоб не напекло, ручки мала делікатні, бо мама їй нізащо не давала чорної роботи: трохи вишити, помережити, напрясти, квіти доглянути, колись там пиріжка спекти. А мазати, заступом копати, в гною бабратись — цього Пазя мало торкалася. Можна сказати, виросла князівна, хоч до палацу одвозь, і гарна, слухняна, побожна, письменна. Що він, отой вар'юватий Юрко, знайшов у Юхимині, бігме, не вгадати!
Такі, як Зайченки, в них на Холмщині числилися жебраками, а Юхимині там, один шлях — у найми довіку. Пазя ставала перед люстерком і затоплювала очі в нього на свою вроду. Ні, хіба в Юхимини є таке біле личко? Такі малинові уста? Така файна сукенка? Чому ж Юрко вже не її пасе очима, а Юхимину? Пазя довго міркувала й вирішила, що Юхимина причарувала парубка косою, яку викладала вінком на голові, мов червоного золота корону.
Юхимина була маленька, обличчя мала темне, заціловане сонцем, руки — шкарубкі й порепані од важкої роботи, ноги — подряпані об стерню, побиті об грудки. Вона не ходила, а літала, не танцювала, а казилася, не працювала просто, а обов'язково за двох, за трьох!
Ланка складалася з неї, Юхимини, двох сестер — доньок колишнього голови созу дядька Йвана — ївги та Люби, Параски, яка оце вибилася з дівчачого гурту, одружившися з Грицьком, та ланкової Ганни, котру вже обрано на голову сільради після Карпа. Замісто Ганни стала Горпина, ось тільки місце Люби гуляло, вона переїхала в Донбас. "Доки знайдемо когось до душі, — казала нова ланкова, — наша Юхимина працюватиме за себе й за Любу..." — "Авжеж,— з охотою гукала Юхимина, бігцем несучи двоє відер води на буряки й по дорозі хлюпнувши водою в обличчя флегматичної ївги,— як захватимо на третю швидкість, тільки пального підсипай!"
Ланка знала, що Юхимина записалася на зиму до тракторних курсів і заздалегідь засвоювала технічну термінологію. На вечірках, які одбувалися доки що просто неба на подвір'ї майбутнього Будинку культури під електричною лампою, Юхимина вславилася як найкраща танцюристка. Коли вона ставала за парубка (цього добра на селі гостро бракувало!), вела якусь дівчину до польки, то після одного, другого кола нещасна дівчина просилася на волю, а Юхимина, мов біс який оселився в її ногах, тільки радісно реготала й гукала до музик грати швидше.