Улас був присутній, коли секретар райкому Павлов бесідував з Василем Івановичем на світанку після історії з Полупенком. Павлов порадив полковнику придивитися до Семена Бойка, виховувати з нього собі заступника, а старого вчителя Феофіла Гавриловича попросити доглянути сівозміни, він знає не менше, як агроном. А тим часом повернеться з армії справжній агроном, який район вивчив, виїздив по всіх колгоспах. Ще нехай полковник зверне увагу на молодого учителя Степана Тарасовича,— був па фронті, кандидат партії. На місце Карпа — на голову сільради підказати людям Ганну Кравчину, ланкову,— вона, здається, сестра полковникової дружини?
Улас поглядав збоку на секретаря, який знає село вздовж і впоперек і кожну людину наче бере в руку, обмацує, пригладжує, ставить,— і, мов уроджена, виглядає людина на місці, де її ставиться. У Павлова були пухкенькі малі руки,.вкриті золотим пухом, він гортав книжечку в чорних палітурках і вичитував звідти прізвища людей, родинний стан, характери, нахили. Зокрема, щодо Зайченків, то секретар запитав, скільки в Юхимини дітей,— вона має всі підстави одержати звання Матері-героїні. Уласові одразу згадалася чорна землянка, кубло дітей, злидні і мати Юхи-мина — вічно заклопотана, жвава, добра,— так ось які бувають герої! Пересельців Павлов радив не шарпати, хай приростають до матерньої землі, а щоб це прискорити, негайно ж виділити їм садиби, по можливості з садом, почати ставити хати в кредит, залучити молодь до гурту, до гулянок. Коли полковник сказав, що двом родинам готових садиб не вистачить, треба буде нарізати на порожньому місці, Павлов опреділив готову садибу з хатою вдові, а нарізати іншим двом, тільки зробити по-хазяйському: щоб і щеп для них привезти з дослідної станції, допомогти впорядкувати, піде коріння їхнє в нову землю вглиб і вглиб. "Хай придивляються до колгоспу,— сказав Павлов,— їм багато чорного проти нас покладено в душі, треба сонечком, вітром, громадою діяти!.."
Карпо далеко зайшов наперед, сховався в лощині, а діти все прощалися й не могли розлучитися. Чорногуз Халимон, до якого підходив Свиридон Зайченко й щось говорив йому, поклацав дзьобом, полетів назад. "На Єгипет швидко рушатиме",— зауважив Свиридон, наче почувши цю звістку від самого птаха. Прісї мама наказала далеко не заходити, щоб бува приблудний собака не перестрів, і швидше вертатися до хати.
Ось вони йдуть поруч неї, і серце її крається навпіл,— один бравий військовий з медалями на грудях, в шинельці наопашки, а другий із золотими кучерями — майстер. Ще хлопці не від'їхали нікуди, а Пріся вже бачить їх на зворотній дорозі: один генерал, а другий майстер над майстрами,— "здрастуйте,— озвуться вони до Прісі,— ну, як скажете нашій просьбі, кому руку подасте?" І Прісиие серце солодко щемить, перший біль розстання карбується на душі,— скільки їх чекати — днів, місяців, років?
XXXII
Дарина часто згадувала день приїзду на шахту. Лукеря Павлівна стріла її радо й одразу заявила, що така жіночка обов'язково принесе щастя в хату. На цій підставі залишила Дарину в себе аж до того дня, коли справді постукав у двері її син — загиблий і похований Дем'янко. Любу й Варвару Кіндрат Дем'янович на другий день сам одвів до гуртожитку і влаштував якнайкраще. Решту прибулих прийняли організації, які їх вербували.
Дарина сиділа в чужій хаті, наче засватана — чого вона тут і нащо вдерлася до чужого життя? Старий розповідав дружині, яку смерть прийняли невістка й онуки на Кіро-воградщині. Ніяких невістчиних речей не зосталося, "добре, що хоч Дем'янків портрет переховала,— сказала Лукеря Павлівна,— все-таки щось зосталося, бо в тому музеї на карточці наче чужа людина..." Дем'янка було знято коло шахти в ту хвилину, як вийшов після рекордної зміни,— стояв, засипаний квітами, й посміхався, дивлячись просто в апарат.
Та посмішка допомогла Дарині пізнати Дем'янка на порозі дому, коли через тиждень постукав і прихилився до одвірка, побачивши її, чужу людину. "Ви, мабуть, Дем'янко,— проговорила Дарина,— заходьте, будь ласка, й роздягайтеся, мама ваша пішла по пайок, а Кіндрат Дем'янович побіг до шахти, там привезли нову врубову машину..." Дем'ян мав певну звістку, що батьки й дружина загинули, а будиночок спалено,— такі відомості, як і батьки про нього самого. Він зайшов, пізнаючи кожну дрібницю в кімнатах, скинув шинелю й сів до столу, зіперши голову на руки.
Ось прийшов батько й закашлявся од радості, ніяк не міг вимовити й слова. Потім Дем'яна сховали до темної кладовки, коли побачили у вікно, що повертається Лукеря Павлівна. "Радість, радість,— гукнула їй з порога Дарина,— приходив чоловік, який знає про вашого сина!" Лукеря Павлівна кинула авоську з пайком і мовчки сіла просто на ганку. "Він живий?" — насилу вимовила дерев'яним язиком. Кіндрат Дем'янович кинувся підводити, намагаючись уникнути її погляду. "Не одвертайся,— суворо наказала стара, ще й тупнула ногою,— ви так мене вбити можете!"
Тут і з'явився Дем'янко з кладовки, він убрався в крейду, і Лукеря Павлівна машинально почала чистити йому гімнастерку на спині, оббивати рукою, а він тулився до материних грудей, некажучи й слова. "От мамій, — сказав батько, — тебе ніяка війна не переробила, мамій, "та й годі!"
І Кіндрат Дем'янович взявся оповідати, як до їхньої шахти спустили дослідний зразок врубівки, щоб перевірити продуктивність,— наче тільки вчора він розлучився з сином і більше йому ні про що говорити.
Доки селище дізнавалося про щастя, яке прикотилося до двору старого Кривохижі, доки збігалися до нього родичі, знайомі, друзі,— сам Дем'ян зажурено сидів біля столу, поховавши надії про дружину й дітей. Поступово кімната виповнювалася й виповнювалася родичами, поприходили батьки підпільників, кинутих до шахти, цікавих прибилося повен двір. Лукеря Павлівна відчинила й вікна, щоб усі могли почути Дем'янка.