Семен, ідучи попереду гостей, оглянувся на них і сказав: "Ось ми й наближаємось до табору..." Горпина підморгнула чоловікові через голови гостей і запропонувала відпочити. Вже вона побачила, як оператор зовсім підбився. Ліс осінньої пори був наче кований з ясної міді, у цитринові мантії вбралися кущі глоду, золоті шапки зодягла береза. Прозору тишу протинав стук ятеля по дзвінкій корі, наче-бив він у дерев'яний дзвоник. Гукнув на болоті птах бугай дужим голосом. Прошуміла крильми зграя шпаків. Урочисто стояв ліс, і, як перо жар-птиці, падав з високого клена позолочений листок.
"Майже дійшли",— сказала Горпина. Тільки її звичне око могло добачити щось у тій гущавині, яка була перед очима. "За два літа-заросло так, наче нічого й не було",— одгукнувся Семен. В цей час короткі кулеметні черги долинули здалеку, почувся свист міни — одної, другої. Семен прислухався й несподівано зареготав: "А, щоб ви йому виздихали!" Горпина теж зрозуміла, в чому справа, але не хотіла вириватися попереду чоловіка. Це були шпаки, які навчилися за війну багато дечого: імітувати кулемети, свист мін, передражнювати стогін поранених. Семен узяв палицю й пожбурив на шпаків. Ті полетіли геть, кулеметне диркання все віддалялося й віддалялося, доки й зникло.
"Одного разу,— мовив Семен,— хлопці вивчили шпака кричати слово "партизани!" і пустили в селі, де стояли фашисти. Скільки переляку було. Вагон боєприпасів вистріляли на язикатого шпака!"
Партизанський колишній табір геть розтав у могутніх обіймах лісу. Ще й самі хазяї не дуже руйнували рослинність, але вибивали тирла, щоб не давати знаків німецькій авіарозвідці. Кущі так і стояли кущами. Велична сосна на схилі яру так і лишалась незаймана, проте під нею був хід до землянки.
Сьогодні все засунула земля, захарастив болиголов і лопушиння, сліди людські вкрив жовтий падалішній, лист.
Оператор видобув з планшета папери друга: табір, схематичний план розташування землянок, опис місця, де закопано зняту плівку. Передавши все-Семенові, він ліг на траву й відчув, що не поворухне ні ногою, ні рукою. Семен дивився на план і намагався пригадати, як воно було. Він пам'ятав небіжчика-оператора: який був жвавий і одчайдушний, ніщо не примусило б його ховатися, коли перед апаратом відбувався цікавий епізод — бій, диверсія на залізниці, напад на каральників. Часто він кидав знімати й сипав прокльони, вимагаючи освітлення, коли пригасали запалені вагони...
За яких обставин закопували плівку? Семен ніяк не міг пригадати. Здається, якась помилка трапилася, чи що.
"Ти не пам'ятаєш, Горпино, що ми закопували, коли залишали цю базу?" Горпина теж не могла пригадати.
Вони витримували, пам'ятається, бій до самого вечора, а потім ударили на прорив і вийшли. Оператор теж бився разом з усіма, але апарата в нього вже не було. "Пригадав, пригадав,— вигукнув Семен,— куля розривна побила йому оптику! А потім осколок. Сашко дуже лаявся, апарата кинув. Чисту плівку закопав, зняту плівку ніс у сумці за пазухою. На другий день поривався бігти назад, бо виявив, що закопав не ту плівку! Себто зняту закопав, переплутав... Така була комедія!"
Семен взяв у Горпини лопату й почав енергійно вирубувати кропиву, Горпина сиділа коло оператора, розповідала, який бравий був його друг, як фільмував партизанське життя. Скільки вона просила хоч карточку з того зробити! Був веселий, вірші писав, малюнки робив до стінгазети... "Семене,— раптом перервала свою мову Горпина,— не лізь, ради бога, до землянки! Хто його зна, чи розміновано!"
Семен став спиною до сосни, під якою починався хід до землянки, уважно розглядав дерева, намагаючись пізнати дубок, до якого прив'язав свої координати небіжчик-опера-тор. "Он він!" — гукнув Семен, побачивши крізь бур'яни й кущі так зване "карне місце": там партизани карали зрадників. Єдиний дубок ріс розкидисто, глушачи навколо себе молоду соснову парость. Навколо дуба на відстані росли сосни,— здавалося, що вони оточили самітного зайду й стискуватимуть коло. А дуб, розпихаючи соснові верховіття, ріс угору до могутнього сонця, яскравого неба й не боявся оточення.
Від дубка одміряли потрібну кількість кроків, стали копати. Працівник музею оклигав швидко й допомагав Семенові. Горпина з оператором підійшли подивитися. Але не так швидко знайдеш те, чого сам не закопував. Знову й знову заглиблялася лопата в лісовий ґрунт. Нарешті, коли землю навколо дубка було скопано, Горпина взяла лопату з рук Семена й почала копати осторонь, де земля ще не була розворушена. І вона таки знайшла потрухлий дерев'яний ящик з-під патронів.
Звичайно, ніхто його не розбивав і не розкубрював. Оператор витяг із рюкзака чорний шкуратяний мішок, поклав туди ящика й сказав, що повезе до лабораторії й вийматиме плівку в повній темряві, щоб не ризикувати такою дорогою пам'яткою.
Раді й схвильовані шукачі ум'яли Горпинин запас — цибулю й хліб, випили води й рушили назад, до залишеної полуторки.
Сонце стояло на передвечірній смузі, тепер уже збоку просвічувались жовтолисті берези, червоно-жовті клени, темно-коричневі дуби.
XXXI
Знову з Веселої Кам'янки відходили люди: Улас Шевчик, гвардії сержант з двома медалями, з червоним од прощання з Василем Івановичем носом; Свиридон Зайченко, пастух, якому од хвилювання наче аж прибавилося ластовиння; Карпо Цар, котрому дадено по шапці з головування в сільраді. Проводжала далеко за село Пріся Вовченко,— ота Пріся, яка в майбутньому багато кислиць наснить парубкам, охочим до її товариства. По ріллі скакав і підлітав чорногуз Халимон, який тягся слідком за Свиридоном, своїм приятелем і другом. Пливло назустріч бабине літо, приліпилося до дітей, наче обняло всіх трьох.
Карпо йшов далеко попереду, заборонивши будь-кому себе виряджати в дорогу. Йому ще раз давалася можливість стати людиною. Павлов продраяв з пісочком, і він аж схуд за вчорашній день. Прийшовши додому, востаннє напився, завалився спати, а вранці геть побив у хаті посуд, як новітній Тарас Бульба перед від'їздом на Січ. До речі, мета його подорожі саме й була Січ: він зібрався до Запоріжжя. А перед цим, не вірячи своїм вухам, одержав вияв полковникового довір'я, від якого аж запишався: мав одвезти хлоп'ят — Свиридона, золоті руки,— батькові на Криворіжжя до ремісничого, а Уласа, гвардійця,— до суворовського училища.