Кіндрат Дем'янович мовив це просто, як пильний господар донецької землі. На обличчі в нього глибоко в'їлися в шкіру сині порошинки, очі обведено темним,— вугілля поклало на шахтаря незмивні знаки. Він оце повертався од родичів, не знайшовши ні невістки, ні онуків: в тім селі трапилося вбивство німецького сільськогосподарського коменданта, і невістку з дітьми та ще чимало людей було загнано до школи й спалено,— звичайне поводження окупантів із школами й людьми.
Дем'янко працював у підпіллі, його залишила партійна організація шахти, а батьки гадали, що він на Сході. Тільки після війни дізнався Кіндрат Дем'янович про те, як боровся син з окупантами; у музеї при шахті він побачив синову власну лампу-шахтарку, спецівку з рудими плямами од крові; познайомився Кіндрат Дем'янович із листівками, цифрами шкоди, заподіяної фашистами. Гарно прожило гірняцьке плем'я, достойно пройшло останню путь, коли довелося гинути в руках катів!
Лукеря Павлівна тоді прихворіла з горя, і всі нещастя, злигодні, знущання, яких зазнавалося од ворогів досі, із-блякли й здрібніли, відсунулися геть: справа торкнулася життя єдиного сина. То вона кляла окупантів, що геть спорожнили їй курник і садок, а це ладна була віднести й останнє, щоб тільки врятувати Дем'янка. Знайомий поліцай потай од Кіндрата приніс звістку. їй одразу стало зрозуміло — хто закликав шахтарів не лізти в шахту працювати на ворога, хто вивісив червоні прапори на Жовтневі свята, хто спалив на біржі праці списки шахтарів, призначених до німецького Руру22, хто зарізав штейгера-зрадника, хто підтримував віру в людях за найтяжчих днів. Вона пишалася з сина, як шанована всіма Лукеря Павлівна, й сумувала за ним, як невтішна мати.
Страта підпільників відбувалася способом, якого гестапо вживало майже скрізь по Донбасі,— поліцаї підводили жертви до стволів зруйнованих шахт, штовхали живих досередини, а зверху пускали вагонетку, кидали гранату. Шахта № 17-біс, куди кинуто Дем'яна й шістдесят трьох підпільників, була стара й глибока, на дно її спущено свого часу кліть із толом і підірвано, трос зостався висіти без руху, од шахти лишилася дірка в землю на двісті метрів завглибшки. Ажурний копер, шахтарська гордість, лежав повалений, з покарьоженими металевими лапами, погнутий, як дитяча забавка.
В музеї при шахті, розповідав Дарині старий Криво-хижа, виставлено тодішню фотографію, зняту одним з німців-екзекуторів,— на ній купка зв'язаних підпільників, підштовхувана катами, завмерла перед страшним отвором у землі, і збоку стоїть, тримаючи обидві руки на простоволосій голові, чекаючи своєї черги, сам керівник підпілля, він же Дем'янко. Ще одна фотографія в музеї: перед німцями залишився сам Дем'янко, це останні секунди життя, голова піднесена, очі, горять, страчуваний звертається через голови катів до рідних, до майбутнього, до совісті світу!..
Таким чином, Дарина ще по дорозі до селища шахти № 17-біс знала його переживання за окупації, уявляла природу, знайома була з людьми, ще не побачивши їх у вічі. Коли переїздили через Криворіжжя, Мусій Гандзя мовчки постояв коло Дарини, яка лежала й удавала, що спить, зітхнув і вийшов з вагона, щоб залишитися, як він перед тим казав, розшукати когось із знайомих, бо спеціально потім не зберешся. Насправді ж — Мусій злякався Кіндрата Дем'яновича. За день у вагоні старий, що був од природи аналітиком, дуже вміло, поступово й розумно розпитав і склав собі картину Мусієвого життя. Панічний жах напав на колишнього гітлерівського посіпаку. Він відчув, що до цих шахтарських рук краще не потрапляти...
Варвару й Любку зовсім не обходив Мусій. В тому великому гурті поповнення, яке їхало на Донбас, вони потроху відчували себе певніше,— не те щоб розчинилися одразу в бадьористій та піднесеній атмосфері молоді, яка з комсомольським бойовим запалом рушала на шахти, мов на почесний фронт,— дівчата раптом відчували в своїй . найглибшій свідомості відносність деяких почуттів, минучість декотрих настроїв, раптом осягали межі свого горя.
Так Любка на очах Кіндрата Дем'яновича один раз посміхнулася і навіть подумала, що Донбас уже її захопив, наче камінь із душі зсувався, коли чула, яка то сила. Варвара, їдучи просто за кумпанію, бо полюбляла нові місця, та починала розуміти, що вчинила значно серйозніший крок, ніж звичайну мандрівку. А Дарина за спостереженням того ж Кіндрата Дем'яновича увесь час прислухалася, чи не гукав ото до неї навздогін голос чоловіка.
"Ви ж його любите, дорога моя молодичко,— казав Дарині старий шахтар,— а тікаєте, наче од немилого!" Дарина ставала червона, мов жар: "Я злякалася, Кіндрате Дем'яновичу..." — "Каліцтво налякало? Сором вам, молодичко!"— "Ні, не каліцтво!" — "А що ж?" — "Я гадала, що я знаю, а я зовсім нічого не знаю, отак узяло щось мене за серце та й шпурнуло геть, їду, та й годі, байдуже мені — куди... І взагалі..." — "Ну, коли з'являється оте кляте "взагалі", тут ніхто не розбереться, молодичко, самі бабрайтесьі Але1 ж не забудьте, що ваш полковник велику ваготу підняв на плечі, чималу справу робить для людей, і ваше тендітне плічко дуже б його підтримало..."
На вокзалі Кривого Рога Кіндрат Дем'янович стрів Григорка, який лишався тут, щоб працювати на рудній шахті, добувати залізну руду,— хіба не все одно, на яких шахтах виконувати п'ятирічку — на вугляних чи на рудних?
"Що ж, попрацюй на руді,— сказав Кіндрат Дем'янович,— ти ще й тут не втрусишся, .а потім перейдеш поблизу Нікополя на марганець, але й там не прищепишся,— доведеться тобі рушати однаково на Донбас!" — "Хіба скрізь так недобре?" — злякано поцікавився Григорію. "Може й добре, та в тебе в голові ще зелено й характер мандрований, хоч на полюс їдь..."
Григорко почав із захопленням розповідати, яка тут гарна річка, і як заможно живуть бурщики, і клуби позалишалися цілі, і гуртожиток чистий,-і взагалі все надзвичайне. Старий не одмовляв хлопця — тому було п'ятнадцять років лише, хоч і виглядав на доброго парубда. Нехай пливе в широкий світ, скрізь у нас із нього зроблять людину.