Душа ж була вовча, нічого не скажеш. Навіть німці часом дивувалися з його холодної жорстокості — розраховаваної, завбачливої, методичної й вигадливої. Коли б не слов'янське походження,— перед ним постелилась би гестапівська кар'єра. Не раз поліційний чиновник "імперського комісаріату України" брав до рук його справу, перечитував, цмокав губами, навіть писав до вищого начальства в Берліні.
Він почав службу в гестапо, з'явившись на заклик прибулих в обозі гітлерівської армії петлюрівців, які замірялися на щось ширше, ніж просто катівське ремесло. Націоналісти удавали з себе діячів і тулили скрізь жовто-блакитнї ганчірки, та Мусій швидко збагнув їхнє справжнє місдо Коли вони спробували разом із службою німецькому панові потягти щось до власної кишені,.— Мусій тої ж хвилини доповів про це гітлерівському шефові й заробив його подяку.
Перед війною Мусій Гандзя працював у колгоспі. Не можна сказати, що він пас задніх або ходив у прогульниках,— все, що йому належало, він виконував. Щоправда, охоти ненадовго хватало, він спинявся раптом, глузливо казав сам до себе: "О, вже загорілась колгоспна Параска!"
У нього була психологія наймита, хоч батько й був колись заможний. Зробити стільки, щоб ніхто не сказав, що старається; не бігати без тями й не переживати, коли ото зерно вже посиплеться з колосків на землю, а МТС не прислала ще комбайна; не радіти з дощу й не сумувати через спеку; не цікавитись, який там голова колгоспу заступивша пост — енергійний чи плохенький,— аби до нього був добрий; не шанувати агрономічну науку, лаяти агрономів ледарями, знаючи в душі їхню вагу для господарства; не боліти за те, чи багато людей виходить на поле, чи рано, чи добре роблять.
Відомий був факт, коли його випадком обрали до правління колгоспу, він став тоді неможливий у поводженні з людьми. Почав ображати, погейкувати, виганяти на роботу на годину раніше од нормального часу, став глузувати з невправних чи кволих, а одного разу навіть дозволив собі побити батогом колгоспницю. Звичайно, його одразу вивели з правління й віддали до суду, але всім ясно стало, що він тільки наймит у колгоспі, й високі почуття колективного, творчого, нового — зовсім йому чужі, ба навіть незрозумілі. Як навмисне, одного року він працював у бригаді, котра завоювала перехідний прапор райвиконкому, грошову премію й подарунки. Йому припав патефон з кількома платівками. Довго потім згадували колгоспники, як Мусій ходив з патефоном по селу, зупинявся перед кожною хатою й грав, поставивши патефона на землю. Він був п'яний, мовчазний, кожній хаті вклонявся до землі і не забував додати, що його нічим не купити, а "все гуртове — чортове..."
Люди подивлялися на Мусія, як на хворого, й обережно казали: "Нехай. Це в нього куркульська мазка з душі виходить. Не всім же одразу хоч би й у рай!"
Мусіїв батько куркуль був не питимий І3,— він розбагатів вже після революції. Повернувся з австрійського фронту на добрій тачанці, пара коней, кулемет, гранати. Так звана "банда Гандзі" саме й пішла од цього добра, обросла людьми й прокотилася, мов перекотиполе, по степах. То Ґандзя приставав на часину до батька Махна, діяв з ним у стратегічному порозумінні, пускав попереду себе піратський чорний прапор анархії. То той же Гандзя відокремлювався й потім ставав під петлюрівську ганчірку. Одного разу він потрапив до пастки й мусив був на час пристати до дені-кінської Добрармії, яка в народі зафіксувалася як граб-армія. Скрізь старий Гандзя, якому тоді не було й двадцяти двох років, дуже розумно збирав гроші. Він ні на кого нё звірявся, діяв сам, і коли давав грабувати цілій банді, то левина доля мусила перепасти йому, отаману. Декого, цікавого, доводилося виписувати з ватаги, давши на дорогу коней, зброї, добра.
Іншому, теж цікавому, але необережному, Гандзя давав на дорогу кулю в потилицю й далі складав докупи золото й камінці, матерію, шкіру і всяку всячину.
У Гандзі вистачило глузду вчасно зупинитися, розпу-стити банду й зникнути, а потім прийти додому пішки в рогатій шапці-будьонівці, в червоноармійській шинелі, розшитій всіма барвами веселки, із липовим посвідченням в кишені. Виждавши час, потихеньку, полегеньку, не звіряючись і власній дружині, почав стягати землю. Щоб не привертати до себе людської уваги, гріб потрошку: півдесятини, клинець, клаптик, левадку. У нього б стало коштів захопити й поміщицький шмат, та бас урвався йому несподівано й нагло,— він повісився. Аіусій тоді був підлітком і пам'ятав, як прийшов до батька невідомий чолов'яга, вони замкнулися в коморі й пиячили, а потім хлопець мусив допомагати батькові закопувати вночі того гостя. За деякий час прийшов інший дядько, знову вони замкнулися із старим Гандзею на розмову, пиячили до ночі, а тоді Мусій знайшов батька в леваді ледве живого, заюшеного кров'ю, навкруги все було таке витолочене, наче товклася скажена тічка. Батько Гандзя одужав, але став полохливий, боявся увечері виходити з хати, вночі схоплювався з полу й кричав, наче його хто різав,— загалом, як казали люди, стерявся од великої люті. І здимів, залишивши дружину й підлітка Мусія.
Під час колективізації земля перейшла до созу, мати вмерла, підпарубчак Мусій став до гурту, як і всі.
Сьогодні святковий день: він удома по стількох мандрах. А чого? Чи варте добро, що він за німців настягав, такого ризику? Може б, дати йому ще полежати в землі який рік? Золото не зогниє, камінці не потліють... Дурний, що поквапився! А тут, може, й плететься вже на нього сільце... Вія підповз до клуні, де відбувалися збори, прогріб дірку в соломі, наставив вухо, чи не почує свого прізвища...
XXI
Василь Іванович, вислухавши схвильовану Дорку, устав з місця й почав ходити по клуні. Він важко спирався на палицю, протез, давно мащений, легенько рипів.
Так на фронті ходив живими ногами з кутка в куток по землянці, чекаючи розвідників, ждучи телефонного виклику з армії, всоте передумуючи план бою, шляхи матеріального забезпечення, переживаючи відсутність листів од Дарини. Дорка розповіла зборам про небіжчицю Настю, її взаємини з Мусієм Гандзею, наче цього не знали на селі, але вона говорила для полковника. Про Настину каторгу в Німеччині з малою дитиною, про Мусія за гітлерівських часів. "Треба поставити людей навколо села,— пошепки сказала Дорка,— бо знову втече від народного гніву, товариші!.." — "Не хвилюйтеся, Дорко,— озвався Василь Іванович,— від народу не так легко втекти! Спитаємо й про Настю... Прошу вас, "Ганно, що ви хотіли сказати про Настину сирітку?" — "Судіть, як хочете,— урочисто вийшла Ганна наперед,—-взяла її за доню й любитиму, нікому в світі не віддам, вигодую,— за сина й мужа, забитих фашистами!" — "Точно,— сказав Іван Середа,— на цей випадок я сам шкодую, що переріс трохи, ніхто в прийми не бере!..". Дівчата засміялися, мов золоті горішки розсипали по клуні, а Павло Гей-бо, Іванів друг, додав, що він цілком приєднується до слів попереднього оратора.