І поїхала Дорка до германського рейху на каторгу. Як і всіх, одпровадили її пішки до Києва. Три дні йшла, й за цей час Дорка підмовила дівчат, втекла з-під Василькова 8. Довго ховалася, але зрештою мусила-таки потрапити на очі німецьких посіпак,— на цей раз її одвезли до станції, штовхнули до теплушки, повної вщерть невільниць, і завезли до Києва. О рідний Київ, скільки він бачив тих нещасних бранців! Дорка йшла в гурті, оточенім посиленою сторожею, і жадібно дивилася на знайомі куточки. Ось тут, де переходили бульвар Шевченка, її колись стрічали, як приїздила на олімпіаду. Глянула на широку вулицю, посередині росли дві лави тополь, бігли вгору до Володимирської, зеленою алеєю спускалися до Хрещатика. Ліворуч тополі мріли до Галицького базару9 й далі-далі,— який сизий зовучий обрій! Коли б і людині так побігти за тополями на волю. Київ — порожній, принишклий, він теж був невільником і стрів Дорку тихим пошептом каштанів, гомоном вітру по завмерлих вулицях: "Живи, дівчинко, борись, маленька,— попереду воля, Дорко!"
Вдруге Федора тікала із самого етапного невільницького пункту на Львівській, 24. Допомогло їй щастя, бо хто потрапляв сюди мав забути про втечу, хіба що був калікою або епілептиком, якого лікарі давали наказа викинути геть. Дорка пройшла комісію, котра визнала її здоровою, і замість того, щоб відчути себе пригніченою, як це траплялося з тисячами інших невільників, раптом побачила шанс на волю. В дійсності не могла його побачити, бо такого не було, але спалахнули всепереможна віра й певність, що врятується, наче хто її загіпнотизував на віддалі, і вона лише мусить виконувати.
Серед білого дня з воріт етапного пункту на Львівській вийшло помалу дівча, схоплене нападом чорної немочі, епілепсії. Очі закотилися під повіки, на губах піна, обличчя бліде, тіло конвульсивно здригається,— от-от упаде на тротуар і почне битися головою об каміння. Вартовий не затримував, бачачи приступ хвороби, яка красномовиіша од усяких перепусток. Натомість він узявся вираховувати, скільки ще кроків зробить оте старченя перед тим, як упасти? Наче падає? Ні, ще кілька кроків пройшла. Ну, оце вже їй край. Дарма,— ще йде. Ось повертає до якогось подвір'я,— шкода, не побачиш спектаклю... Це була Дорка.
Прощай, невільницька конторо на Львівській, звідки фашистські варвари везли до себе в Німеччину сотні тисяч рабів. В цій конторі страждали вільні людські душі, лилися сльози занепалих духом, лунали пісні гордих і нескорених, "Шануйся, Гітлер,— написано там цвяхом на стіні,— ніколи ми не будемо рабами! Смерть загарбникам! Наші прийдуть!" І Дорка, кинувши удавати епілепсію, рушила вулицями Києва, вдячна, що він надихнув її втечу, зворушена, розчулена й щаслива, — дарма, що навкруги сновигали вороги.
Це був Київ. Вона йшла по місту вільна,— яке це надзвичайне почуття — йти вільною, повертати, куди хочеш, ставати, де забажається, дивитися, милуватися, кити. Мов почесна гостя, зайшла Дорка до подвір'я собору Софії, а німецький поліцай, якому вона видалася підозрілою, і який хотів її наздогнати,— дістав кущ пилу в обличчя й од злості1 забув, куди хотів іти. Це зробив раптом протяг, війнув з воріт пилом на поліцая, але так подумала б людина без фантазії, насправді ж — це сам Київ захищав чорнявеньку дівчинку! На Софійськім подвір'ї за собором лежало купою каміння й росла висока трава, й дівчинка потихеньку пройшла, сіла на землю, притулилася спиною до теплого каменя й заснула безтями. Прокинувшись, узріла під каменем у траві засохлу шкуринку й з подякою притулила її до уст. "Спасибі тобі, мій Києве,— сказала голосно,— я все зроблю, щоб звільнити й тебе!"
Втретє Дорка тікала з Німеччини, з міста, якого й назви не знала, од бауера, який купив її, мов скотину, на невільницькому ринку. Бауер посадовив її поперед себе на велосипеда й повіз до двору в дорф. По дорозі, коли хазяїн став качати помпою колесо, Дорка пройшла помаленьку до близького ліска й не повернулася, скільки її бауер не гукав. Як бездомне собаченя, тікала вона безвісти од холодної руки, котра хотіла покласти на неї ярмо рабства. Але далеко не втечеш в цій залюдненій країні, де ні мови як слід не знаєш, не спитаєш дороги. Дорка йшла з тиждень. їла сиру картоплю, жувала зерно, вим'яте з колосків. Раз напала на хлопця, який ніс щось у вузлику,— там був сякий-такий сніданок. На день причаювалась у ямці на полі чи під листям у лісі,— не наштовхнувшися, не можна було знайти. Йшла на схід ночами, коли німці спали, не могла ніяк виплутатися з густо заселеного району, де одне селище доходило до сусіднього, а сусіднє до дальшого без перерви. Коли Дорку врешті спіймали — її не били, тільки одягли на руки нікельовані кайдани й відпровадили на підземний завод.
Аж ось коли треба було забути про втечу. Завод стояв на околиці маленького міста на межі Саксонії й Тюрінгії10, в тій мальовничій місцевості, з якої так милуються туристи. На дні глибокої й петлястої долини між стрімкими, зарослими лісом, горами текла річка з однієї запруди до іншої, над річкою лисніла чорна асфальтова дорога, а на річку й дорогу понанизувались маленькі міста, тихі й незаймані. В центрі міста стояла ратуша, над містом стримів кам'яний бург, чорний од часу. Вузенькі вулички, закоснілі в середньовіччі,— мешканці їхні видавалися ідеалом охайної та ввічливої людської породи: тихі, сентиментальні. А край міста, осторонь од дороги, під самою горою, п'явся високий дерев'яний паркан, камуфльований під навколишню місцевість. За тим парканом стояли на голій притоптаній землі густі лави фанерних бараків і йшли рейки до середини гори. Там провадилася експлуатація людини, в порівнянні з якою праця на галерах, на каторзі видавалася забавкою. Наглядачі з гумовими бичами в руках гнали вільних людей, заарканених новітньою ордою на цивілізованих землях Європи, по дорозі смерті, через тортури голоду й рабської праці. А увечері, помившись під табірним душем, наглядач їхав на велосипеді до тихого родинного притулку в місті, обіймав тістувату фрау, цілував цибатого нащадка й говорив розчулено: "Просто жах, як мруть оті дикуни!"