Так ми мандрували кілька годин, здолали чимало пагорків і нарешті прийшли до оселі Нонно. Це теж була така хатина, як у казках, невелика, весела, під солом'яною стріхою. І вся вона тонула у розквітлому бузку та ясмині.
— А тепер мовчіть, ми зробимо бабусі несподіванку, — сказав Нонно.
Вікно стояло відчинене, і нам чути було, що в хатині хтось порався. Ми поставали рядком біля вікна — Нонно, Юм-Юм і я.
— Раз-два-три, — прошепотів Нонно. — Починаймо!
І ми заграли. Одностайно заграли таку веселу мелодію, що ягнята, почувши її, не втримались і пішли в танок.
У вікні з'явилося ласкаве обличчя старої жінки. То й була бабуся Нонно. Вона плеснула руками і сказала:
— Як ви гарно граєте!
Ми довго грали для неї, а вона стояла у вікні й слухала. Вона була стара, як світ, трохи схожа на казкову, але справжня, жива бабуся.
Потім ми зайшли до хатини. Бабуся Нонно запитала нас, чи ми голодні, — а ми, звичайно, були голодні. Тому вона взяла буханець хліба й відкраяла нам по товстій скибці. То був чорний черствий хліб, та смачнішого за нього я зроду не їв.
— Ох, який добрий, — сказав я Нонно. — Що це за такий хліб?
— Хіба він якийсь незвичайний? — здивувався Нонно. — Ми його просто звемо хлібом і щодня втишуємо ним голод.
Міраміс також хотів їсти. Він засунув голову у вікно і стиха заіржав. Ми засміялися, бо й справді то була кумедна картина. Але бабуся Нонно погладила коня по лобі і дала йому теж свого смачного хліба.
Потім мені захотілося пити, і я сказав про це Нонно.
— Ходіть зі мною, — відповів він.
Нонно повів нас у садок, і там ми побачили чисту криничку. Він занурив у неї дерев'яний цебер, витяг води, і ми заходилися пити просто з нього. І яка ж то була холодна, яка смачна вода! Я зроду не пив такої.
— Ох, яка добра вода, — сказав я Нонно. — Що це за така криничка?
— Хіба вона якась незвичайна? — знов здивувався він. — Ми її просто звемо криничкою і завжди втамовуємо водою з неї спрагу.
Міраміс також хотів пити, і ми дали йому води. Тоді напоїли ягнят і овець.
Нонно треба було вертатися з отарою на ті пагорки, де ми його зустріли. І він попросив бабусю, щоб вона дала йому плаща, в який він закутувався вночі, коли спав на траві біля своїх овець. Вона принесла брунатного плаща й дала онукові. Я позаздрив Нонно, що він може ночувати надворі. Бо сам я ще ніколи не ночував надворі.
Бенко зі своїми татом і мамою інколи їздили за місто на велосипедах і ночували в наметі. Вони ставали табором десь біля чистого лісового струмка і спали в спальних мішках. Бенко завжди казав, що кращої ночівлі годі собі навіть уявити, і я йому вірю.
— Добре тобі, що ти можеш цілу ніч спати надворі, — сказав я Нонно.
— Ти теж можеш, — відповів він. — Ходи зі мною.
— Ні, — сказав я, — мій тато-король турбуватиметься, коли я не повернусь додому.
— Я повідомлю нашого пана короля, що ти цієї ночі ночуватимеш на луці, — сказала бабуся Нонно.
— Повідомте й мого тата, — попросив Юм-Юм.
— Гаразд, я повідомлю й садівника, — відповіла бабуся. Ми з Юм-Юмом так зраділи, що почали вистрибувати не згірше за ягнят.
Але бабуся Нонно, зоглядівшись, що ми в самих лише білих сорочках, сказала:
— Коли впаде роса, вам буде холодно.
Вона раптом посмутніла й додала тихим голосом:
— Я маю ще два плащі.
Бабуся підійшла до старовинної скрині, що стояла в кутку кімнати, й витягла з неї червоного і блакитного плаща.
— Це плащі моїх братів, — сказав Нонно й також посмутнів.
— А де ж твої брати? — спитав я.
— їх забрав жорстокий лицар Като, — пошепки відповів Нонно.
На ці слова Міраміс за вікном так заіржав, наче його хто вперіщив батогом. Усі ягнята злякано кинулись до своїх матерів, а всі вівці забекали так, наче надійшла їхня остання година.
Бабуся Нонно дала мені червоного плаща, а Юм-Юмо-ві — блакитного. А ще дала Нонно буханець хліба, що втишує голод, та дзбан води з кринички, що втамовує спрагу, і ми подалися назад пагорками, тією самою дорогою, якою прийшли сюди.
Мені шкода було братів Нонно, а проте я не міг стримати радості, що цієї ночі ночуватиму на луці.
Добравшись до того пагорка, де плакуча верба схилялася над струмком, ми зупинились, і Нонно сказав, що тут ми влаштуємо собі табір.
І ми його влаштували. Розпалили вогнище, велике, тепле, яскраве вогнище. Ми посідали навколо нього й заходилися вечеряти хлібом, що втишує голод, і водою з кринички, що втамовує спрагу. Впала роса, стемніло, та нам було байдуже, адже вогнище і присвічувало нам, і гріло нас. Ми загорнулися в плащі й полягали біля теплого жару. Вівці та ягнята й собі повкладались навколо нас, а Міраміс пасся поблизу. Ми лежали, слухали, як у траві зашелестів вітер, і бачили безліч вогнищ удалині. Безліч вогнищ у темряві, бо на Острові Зелених Лук ночували з отарами багато пастухів. Ми чули, як вони грали серед ночі старовинну мелодію, про яку Нонно казав, що пастухи грають її вже тисячі й тисячі років. Ми лежали собі, дивилися на вогнища і слухали старовинну мелодію, що линула до нас від багатьох пастухів, яких ми не знали і які грали в темряві для нас. І мені здавалось, що та мелодія кликала кудись якраз мене.
На небі мерехтіли зірки — таких великих і таких ясних зірок я ще ніколи не бачив. Я дивився й на них. Перевернувся на спину, щільніше закутався в червоний плащ і дивився вгору. І згадав, як ми грали для трави і квіток, для вітру й дерев. І Нонно казав, що їм наша гра подобалася. Для зірок ми не грали. Мені було цікаво, чи зірки теж були б раді, якби ми їм заграли. Я запитав про це Нонно, і він відповів, що, звичайно, були б раді. Отож ми підвелися там, де лежали навколо вогнища, взяли свої сопілки й заграли для зірок коротенький уривок з мелодії.
Колодязь, що ввечері шепоче
Землі Заморської і Землі Загірної я ще не бачив. Та одного дня, коли я йшов зі своїм татом-королем до трояндового садка, то запитав його, чи можна мені переїхати через міст Вранішньої Зорі. Тато-король зупинився, взяв моє обличчя в долоні й поважно, ласкаво глянув мені у вічі.
— Міо, мій Міо, — сказав він. — У моєму королівстві ти можеш їздити, куди хочеш. Можеш гратися на Острові Зелених Лук або поїхати до Землі Заморської чи Землі Загірної, коли захочеш. Можеш податися на схід або на захід, на північ або на південь, куди лише здужає тебе довезти Міраміс. Але знай, є ще країна, що зветься Земля Чужинецька.