Але я не мав часу стояти, поки ті кола зникнуть. Треба було швидко вертатися до Юм-Юма. Я знав, що він тривожиться й чекає на мене.
Я побіг тим самим шляхом, що годину тому мчав сюди. Великі зали й довгі коридори тепер стояли порожні й тихі. В них не було жодного чорного вивідувача. Вони всі десь ділися. У просторі зали зазирало сонце. Крізь вікна галереї воно освітлювало павутину під склепінням, і видно було, який той замок старий і занедбаний.
Скрізь було тихо й порожньо, і я злякався, що Юм-Юм також зник. Я побіг ще швидше. Та коли наблизився до вежі, то почув, що Юм-Юм грає на сопілці. Я зрадів і заспокоївся.
Я відчинив двері до нашої в'язниці й побачив на долівці Юм-Юма. Він весь засяяв мені назустріч, схопився з долівки і сказав:
— Я дуже тривожився, тому весь час грав на сопілці.
— Тепер уже нема чого тривожитися, — відповів я. Ми обидва були такі раді, що тільки дивились один на одного і сміялися.
— Тепер ходімо звідси, — сказав я. — Ходімо і більше сюди не вертаймося.
Ми взялися за руки й вибігли з замку лицаря Като. Ми опинилися на подвір'ї. І хто б, ви думали, кинувся мені назустріч? Міраміс! Мій золотогривий Міраміс! Побіч нього бігло біле лошатко.
Міраміс підскочив до мене. Я обняв його за шию, пригорнувся до його чудової голови й зашепотів йому на вухо:
— Мій Мірамісе, мій Мірамісе!
Він дивився на мене відданими очима, і я знав, що він так само тужив за мною, як я за ним.
Посеред подвір'я стримів стовп, а біля нього лежав ланцюг. І я збагнув, що Міраміс теж був зачарований. Він був тим чорним конем, що вночі стояв тут, прив'язаний ланцюгом. А лошатко було не інакше як те, що його лицар Като викрав із Пущі. Це через нього сто білих коней плакали кривавими сльозами. Тепер їм уже не доведеться плакати. Скоро їхнє лошатко повернеться назад.
— А де решта тих, кого викрав лицар Като? — спитав Юм-Юм. — Де ділися зачаровані птахи?
— їдьмо до озера й пошукаймо їх там, — сказав я. Ми сіли на Міраміса, а лошатко чимдуж побігло за нами. Ми виїхали з замку, і тієї миті почули щось дивне й страшне. Почули позад себе такий жахливий гуркіт, що аж земля задрижала. То розвалився замок лицаря Като, за одну мить обернувся у величезну купу каміння. Не було вже вежі, не було порожніх зал, не було ні темних кручених сходів, ні вікон галереї, не було нічого. Була тільки величезна купа каміння.
— Замку лицаря Като більше немає, — сказав Юм-Юм.
— Так, від нього лишилося саме каміння, — додав я.
Від скелі, на якій стояв замок, до озера в'юнилася стежка. Вона була вузенька й стрімка. Та Міраміс спускався нею дуже обережно, ставив копита легенько й обачно, і так само йшло за ним лошатко. І ми щасливо з'їхали вниз.
На кам'яній плиті під самою кручею стояла зграйка дітей. Вони, видно, чекали на нас, бо кинулись нам назустріч, і їхні обличчя засяяли.
— О, та це ж брати Нонно! — вигукнув Юм-Юм. — І сестричка Їрі, і всі решта! Зачарованих птахів уже немає!
Ми зіскочили з Міраміса. Діти оточили нас. Вони трохи бентежились, але були радісні й привітні. Один хлопчик, брат Нонно, взяв мене за руку і сказав тихо, ніби не хотів, щоб хтось почув його слова:
— Я дуже радий, що ти взяв мого плаща. І дуже радий, що ми вже не зачаровані.
А одна дівчинка, сестричка Їрі, теж підступила до мене. Ніяковіючи, відвертаючи очі в бік озера, вона тихо сказала:
— Я дуже рада, що моя ложечка в тебе. І дуже рада, що ми вже не зачаровані.
Другий брат Нонно поклав мені руку на плече і сказав:
— Я дуже радий, що ми змогли витягти з води твого меча. І дуже радий, що ми вже не зачаровані.
— Тепер той меч знов лежить на дні озера, — мовив я. — Та хай собі лежить, бо нам ніколи більше не треба буде ніякого меча.
— Не треба. І ми б не змогли його вдруге витягти звідти, — сказав брат Нонно, — бо ми вже не зачаровані птахи.
Я обвів поглядом дітей і спитав:
— А хто з вас ткалина дочка?
Запала тиша. Діти мовчали.
— Хто з вас ткалина дочка? — спитав я вдруге, бо хотів сказати їй, що мій плащ підшитий тканиною, яку виткала її мати.
— Ткалина дочка звалась Мілімані, — озвався нарешті брат Нонно.
— А де вона? — спитав я.
— Он там лежить, — відповів брат Нонно.
Діти розступилися. На кам'яній плиті біля самої води лежала дівчинка. Я підбіг до неї і став навколішки. Дівчинка не ворушилася і не розплющувала очей. Вона була мертва. Її личко було біле, як сніг, і маленьке, а тіло геть обпалене.
— Вона налетіла на смолоскип, — пояснив брат Нонно. Мене охопив розпач. Мілімані загинула через мене!
Як я міг радіти, як міг тішитись, коли Мілімані загинула через мене!
— Не сумуй, — сказав брат Нонно. — Мілімані сама цього хотіла. Вона зумисне налетіла на смолоскип, хоч знала, що її крила спалахнуть.
— Хай і так, але ж вона загинула, — в розпачі сказав я. Брат Нонно взяв Мілімані за обпалені руки і сказав:
— Нам доведеться залишити тебе тут, Мілімані. Бо ми підемо додому, тільки ще заспіваємо тобі нашу пісню.
Діти посідали на кам'яну плиту навколо дівчинки й заспівали пісню,-яку самі склали для неї:
Сестричко наша, о Мілімані!
Сестричка наша в озеро впала,
в озеро впала, спаливши крильця.
О Мілімані, о Мілімані!
Тихенько спиш ти і вже не встанеш,
не встанеш більше, не злинеш більше
з сумним квилінням над темним плесом.
— Не злине над темним плесом, бо його вже немає, — сказав Юм-Юм. — Є тільки ласкаве озерце. І хвильки в тому озерці співають про Мілімані, що заснула на його березі.
— Якби її було в що загорнути, — сказала сестричка Їрі. — В щось м'якеньке, хай би їй не муляв твердий камінь.
— Загорнемо її в мій плащ, — мовив я. — Загорнемо у ту тканину, яку виткала її мати.
Я загорнув Мілімані у свій плащ, підбитий чарівною тканиною. Та тканина була м'якіша за яблуневий цвіт, ніжніша за нічний легіт, що пестить траву, тепліша за червону кров серця, і її виткала мати Мілімані. Я обережно загорнув бідолашну дівчинку в плащ, щоб їй було м'якше лежати на кам'яній плиті.
І сталося диво. Мілімані розплющила очі й глянула на мене. Хвилину вона ще лежала нерухомо і тільки дивилася на мене. Потім сіла і вражено повела очима навколо. Мабуть, побачене ще дужче її вразило, бо вона сказала: