славою учасника таємного товариства чинили зовсім не той вплив, який мав би чинити урядовий службовець в навчальних закладах на Україні. Він не міг на якийсь час забутися і просто робити кар'єру, як Білозерський або Куліш. Невдоволення начальства та інтриги поступово виштовхували колишнього братчика в місця, де його ідеали не мали жаданої ваги, де його потюремна дивакуватість, а також українська вимова ставали предметом глузувань. У 1881 році він уже виглядав підтоптаним старцем, й учні допікали йому виспівуванням грецької абетки на мотив "І лід тріщить". Під час читання ним публічних лекцій заля аж ніяк не заповнювалася слухачами. Пророк перебував не в своєму "отечестві". А ще, можливо, надто закарбувалася в його пам'яті поведінка друзів у часи випробувань на слідстві. Інакше годі пояснити, чому він так холодно повів себе, зустрінувши Костомарова на археологічному з'їзді в Тбілісі 1881 року. "Коли Костомаров приступив до Гулака й поцілував його, він змішався, не знав, що сказати, мукнув щось йому у відповідь і зараз вернувся назад до того, з ким говорив перше, чим здивував, очевидячки, Костомарова, і, розуміється, мене [М.Горяєва], що був свідком цієї сцени".
Творча спадщина, залишена Гулаком, різноманітна й значна. За спогадами професора Єгіазарова він "написав геометрію чотирьох мірянь і надіслав свою працю до французької Академії Наук... Про його ботанічні студії свідчать оліянти-гербарії в його бібліотеці". І ще були перші в Росії дослідження літератур та народної творчости народів Кавказу. Недаремно азербайджанські та грузинські дослідники називають його просвітником. Широка ерудиція автора, точні узагальнення та висновки висувають праці "Про знаменитого поета Нізамі", "Адольф Петрович Берже", "Про "Барсове хутро" Руставелі", "Про народну творчість тюркських інородців" до числа першорядних в національному літературознавстві вищезгаданих народів, а також російській орієнталістиці минулого сторіччя. На відміну від знаних співучасників у Кирило-Методіївському Товаристві, наукова діяльність Гулака після ув'язнення залишилась поза українськими зацікавленнями. Власне, лише написання підрядників-тлумачень для О.Навроцького є тут добрим винятком. Слід віддати належне, вагомий внесок останнього в історію українського перекладу 19 віку зумовлений у першу чергу добором авторів, на яких спинявся Гулак: Руставелі, Фізулі, Байрон, Лонгфелло. Що саме такою була співпраця двох братів і братчиків, знаходимо підтвердження в самого Гулака. В "Новом обозрении" (№ 2529 за 1891 рік) він пише: "Російський переклад цих віршів [Іллі Чавчавадзе "Весна" та анонімного азербайджанского автора "Осінь" — В.М.] належить перу О. Навроцького, того самого, який переклав на вірші мій прозовий переклад поеми "Лейла і Меджнун" тюркського поета Фізулі". Серед томів Гулакової бібліотеки в Шліссельбурзі знаходилася збірка творів Оссіяна. І тому не випадково на рукописних перекладах цих англійських поем, що зберігалися в архіві Навроцького, стояло кілька теплих посвят Гулакові. В одній з них є слова, які можна викарбувати на надгробках обох українських демократів:
У в нас серце звеселіє
На чужій чужині,
Що пішла і наша крихта
На користь Вкраїні. Помер Гулак в азербайджанському містечку Гянджа (рос. Єлизавет-поль, сучасний Кіровобад) 26 травня 1899 року.
Літо, 1982 р., Київ