Виходять мої саджанці у широкий світ. Уже відпустив Павлові Плигунові, Аполлонові Комашці. Зараз відпускаю Зіні Снігирьовій і ще жду посланців з нашого Червонопрапорного рудника.
— Даю тобі саджанці, Зіно, з такою умовою, що через кілька років ти вже сама відпускатимеш їх іншим. — Всю Каховщину забезпечу, — обіцяє вона.
— Це твоє найкраще придане, дівчино, з ним не соромно вступати у нове життя... Якби моя воля, спитав би я зараз кожного з членів нашої великої сім'ї: з чим ти, друже, вступаєш у комунізм, у найсвітлішу еру людства? Оглянь, перевір себе і, якщо виявиш, що небагато надбав, то надолуж негайно, товаришок!
— І це я також обіцяю зробити, Микито Івановичу, — сміється тугий качанчик.
Дивлюся на неї, на таке кругловиденьке, симпатичне, славне, і мимоволі... й сам посміхаюсь. Ще Іван Володимирович казав, що сад облагороджує і пом'якшує характер людини. Явно впливають на нас сади! Якби працювала моя Оришка тут, думаю, була б вона ще ласкавішою до мене, ніж є. Ласка накопичується в душі, хлюпає через вінця до кожного. Правда, ми, садівники, теж буваємо люті й нещадні, коли шкідник насідає в маю, зазіхаючи на все наше краще, на зав'язь, на закладені досліди, на далекойдучі мрії. Праця садівника неспокійна, але почесна і самою своєю суттю мирна. Я сказав би, що вона не просто мирна, вона може бути символом мирної людської діяльності, спрямованої до краси і достатку. Той, хто думає про авантюри та руйнації, — той садів не насаджуватиме. Навіщо вони йому? Ми часто кажемо: голуб миру... А коли б на мене, то поруч з голубом іа віткою благородного лавра я зобразив би на емблемі миру молоденький саджанець... черешні, яблуньки або дубка. Не зазіхає він ні на кого, росте собі вглиб та вгору, мирний, беззлобний, добрий... Одначе в ньому зібрана могутня сила — здатність розвиватися, рости, і цим він грізний для суховіїв, для чорних бур і для багатьох інших ворогів людини.
Відпускаючи саджанці, гомоню про це з своєю ученицею Зіною Снігирьовою. Вона дивиться на мене уважно, слухає замислено, а потім, зітхнувши, каже, що цілком згодна зі мною.
Лідія Тарасівна повела товариша Зюзя до лимонарій, мені їх видно крізь дерева: зупинились біля третьої траншеї, бесідують. Вірніше, бесідує сама Лідія Тарасівна, щоразу показує кудись рукою, а довготелесий Зюзь стоїть над нею журавлем, похитує головою, неначе щось уперто й сердито клює Клюй, клюй, товаришу Зюзь, це тобі на користь... Не знаю, чи й досі він мучиться цингою? Воював у Заполяр'ї, добув цинги. Зюзиха якось розповідала моїй Оришці, що встане чоловік вранці, а на подушці — кров... Діждуся лимона, дам і йому, хай закислить собі ясна. Дурний він! Може, Братусь тричі подумав про його, Зюзеву, цингу, перед тим як узявся за оці неспущені планом цитруси!
Оглянули траншеї, пішли тепер ще й до магонії... А ось і мої гірничата защебетали в саду. Доріг сюди вони знають багато, особливо влітку, навчилися обминати Мелешкові шлагбауми. Тільки тоді, влітку, вони бігають замурзані, засмажені, як кримчаки, а зараз ідуть, мов під прапором, у білих сорочках при червоних краватках. Далеко їх чути — цілим табунцем наближаються, дзвенять... Хто, по-вашому, ото попереду виступає з таким незалежним, геройським виглядом? Та то ж ніхто інший, як мій законний внук Левко, Лев Богданович!
Мені таки щастить на зустрічі з видатними людьми:
обдароване, незвичайне росте хлоп'я! Зверніть увагу, які в нього очі — великі, блискучі, сливами горять на чистому матовому личку... Я вже думаю іноді: в кого воно вдалося таке кмітливе, бистре та безстрашне? Літо він завжди літує в мене, навоюється з ним Оришка досхочу. На бабиній картоплі внук помідори щепить, а захоче Оришка за вухо потягти — не дається. Відбіжить у берег і білкою — на найвищий осокір! Оришка його і в березі знайде, але вдіяти нічого не може: хлоп'я вже так високо, що й глянути страшно. Бігає Оришка, як квочка, кругом:
"Левко!" та "Левко!", а Левко і вухом не веде, гойдається на самому верхів'ї та сміється над бабиними труднощами. — Сидітиму тут, — каже, — доки гібриди не визріють! Гадюк ніяких не боїться, в пазуху кладе. І не тільки плавневих, а й степових, найнебезпечніших також. Зауважу, що гадюки Левка мого не кусають не тому, що не хочуть, а тому. що не можуть. Гіпнозом хлоп'я володіє, не інакше. Торік уже ходила така пропозиція, щоб Левко сеанса в клубі дав, але я не дозволив.
— Приспиш, кажу, публіку, а розбудити не зумієш. Як тоді бути?
До моєї науки хлоп'я дуже ласе. Помічаю це не тільки по тому, що губи в Левка все літо у вишнях та що помідори на бабиній картоплі щепить, а, головне, по тому, що годинами наді мною може вистоювати, коли щось роблю, придивляється, вдумується, розпитує про всякі секрети рослинного царства.
Сказано ж: юні мічурінці! Все їм цікаве в саду, на все у них оченята широко відкриті. Магонія гукає — дивіться, яка я зелена, птахи кличуть з тополі — мерщій сюди, а маленький садовий трактор і собі встряє — зупиніться біля мене, хлоп'ята, подивуйтеся мною, помацайте, посперечайтесь!
Насторожено вітаючись до Мелешки, піонерія обтікає його з двох боків, уже летять просто на мене, весело салютують, шану дідові віддають.
Для одного я "дідусь", для інших "Микита Іванович", а якомусь карапузові, чуєте? "Товариш Братусь!".
Оце вже маю собі товариша: вершок від землі.
Обступили, обліпили мене, аж посвітлішало навкруги, — навперебій вимагають:
— "Сталінського"! Шафранів! Симиренка!..
— Та вгамуйтесь ви, шпаченята!..
— Ми не шпаченята! Ми — юні натуралісти!
— Прошу пробачення... Але кого ж мені з вас слухати?
— У нас є староста гуртка!
— Старосто, покажись... А, Лев Богданович Братусь! Дуже приємно...
Ну де вже на такому вдячному грунті та не процвітати сімейственості? Все їм відпускаю, перед ними я встояти не можу. Легко жити на світі з такою дітворою... Не хлистиків якихось їм наділяю, а найкращих, добре сформованих, відібраних для себе саджанців. Знаю, що не шкодуватиму, бо передаю їх — хай у молоденькі, але надійні руки нашого веселого, тямущого та живучого братусівського поріддя!
— Кіз, дивіться мені, не припинайте під деревом, з кози — нікудишній сторож. І зайців не підпускайте... Ось до мене внадився був один у садок, так я за ним босий півкілометра по снігу гнався, а тепер, гляньте, уже шапку з нього ношу.