— Я тебе й не збираюся вчити, товаришу Мелешко, хай тебе партійна організація повчить. Якраз оце я розмовляв з нашим парторгом, з товаришкою Баштовою...
— Ти і їй уже встиг насипати?
— Про що?
— Та про це ж... Про рудники, про саджанці?
— Аякже. Все виклав, як має бути. Розповів, як ви змову влаштували з товаришем Зюзем, як новий сорт у кулак затискуєте, дороги йому не даєте.
Похнюпився мій Мелешко, в'яне, осідає, аж жалко чоловіка робиться.
— Не сподівався, Микито, я такого від тебе... За якусь там Комашку — уже він побіг, про все забув, що разом переживали...
Зажурено обвисли вістрями вниз, уже не пружинять могутні Мелешківські вуса.
— Не дрейф, кажу, вірний товаришу, вище підніми свою міністерську голову! Розмовляв я сьогодні з парторгом, та не про це, мали ми розмову далеко приємнішу... Ти ждеш, поки комунізм оголосять декретно, — оглянься, друже: він уже навколо нас і крізь нас росте, буйне пагіння всюди виметує, а в нашій преславній Каховці незабаром розпуститься уже цілим суцвіттям!..
IХ
Коли б не ліг я, звечора чи опівночі, а встану однаково рано, така вже виробилась звичка. І хоч небагато сплю, але міцно і часто бачу барвисті сни.
Ви не вмієте розгадувати сни? Дивне бачив я сю ніч!.. Кіби збираємось ми з Оришкою до клубу, чи що. Виголився я, вуса накрутив, потім провів долонею по щоці і... люди добрі! Нема на ній уже зморщок! Провів по другій — миттю те ж саме сталося. Сам на себе дивуюся, молодий.
— Ти бачиш, Оришко, що зі мною сталося? А вона каже:
— Зроби й мені.
Підходжу до неї, проводжу долонею по щоці, потім по другій (злегка), і вже стоїть переди мною Оришка, як замолоду стояла: кругловида, тугощока, чорноброва.
Одягаємося по-святковому, уважно оглядаючи одне одного. Вона шаль накинула на плечі, я переа, нею — в чоботях нових і в галошах, вона чіпляє собі Золоту Зірку на груди, а я медаль лауреата.
І так виходимо з двору на широку, нібито знайому і не знайому асфальтовану вулицю.
йдемо, а позаду, чую, якісь голоси вслід сичать:
— О, диви, Братусеня вирядилося, пішло...
— Яке Братусеня? Оте, що голопузе по вулиці бігало та батогом пилюку збивало?
Озираюся — не видно позаду нікого, а між тим голоси через деякий час знову сичать:
— Хазяїном воно буде! Повернулося з Таврії, з заробітків, та мерщій чотири чоботи взуло! (тобто чоботи з галошами).
Обертаюся знову, і знову — нікого. Чи порохом розвіялись, чи бояться мене, що тільки сичать звідкись, а на видному не з'являються...
— Не звертай уваги, — каже Оришка. — Хіба ти їх не знаєш? То ж ті, що для них навіть галоші на людині — дивина. Ті, що мріяли колись: якби став я, мовляв, царем, то сало з салом їв би, а в свіжій соломі спав би.
— Ай справді, — кажу Оришці, — голос нібито його... Він, він, той самий, що босий від снігу до снігу ходив, а путом підперезувався!. Чого йому греба від мене?
— Сказала тобі: не звертай уваги. То не живий чоловік, то вже привид.
Вийшли за село, ідемо, а шлях перед нами поступово наче підіймається. І місцевість не гірська — наша, південна рівнина, а шлях якось усе вищає. Незабаром по боках утворилась прозора повітряна глибінь, а шлях став юлубим, блискучим, як небо весною.
"Куди ж це ми?" думаю, йдучи. І невдовзі — аж дух мені перехопило! — бачу, що попереду просто над дорогою сонце викотилось, по-ранковому велике, і ми ніби йдемо якраз на нього.
— Оришко, це ми... туди?
— Туди, — відповідає дружина, пильно дивлячись на світило, яке з кожним нашим кроком швидко розростається перед нами. І легко на нього дивитись, і в очі не ріже, хоч дуже ясне.
— Тебе не засліплює, Оришко?
— Ні.
— Хіба ти орлиця? Це тільки орлиці на сонце можуть дивитись.
— А ти хіба орел? — відповідає вона мені, посміхаючись.
І так, розмовляючи з нею, ми дійшли до самого сонця, Що стало вже, як сопка висока і в усі кінці ясна. Нічого не боячись, вступили ми просто в сонце, в самий його м'якуш, і повітря стало навкруги райським, запашним, сяючим, як у нашім саду в пору цвітіння. Куди ке глянь, все сяє довкола, і хоч я знаю, що йду в середині самого сонця, проте мені не пече, а тільки тепло та дуже світло та дуже легко йти. Не зупиняючись, пройшли ми наскрізь через сонце і вийшли уже по той бік його.
Там перед нами відкрилась величезна золота рівнина. Такої краси, такого простору я ще ніколи не бачив! Ніби вічне літо там, вічний мир між людьми — впорядковано, світляно, урочисто якось навкруги... Вліворуч і праворуч шляхи блищать асфальтовані, в неозорих золотих степах польові табори біліють, окутані зеленими садками, комбайни пливуть у високих, як очерети, хлібах, ніби самі пливуть — комбайнерів не видно на них.
— Що за чудо. кажу, Оришко... Де в них комбайнер сидить?
— Микито, чи ти ке тутешній? — здвигує Оришка плечима. — Вони ж радіом управляються.
— Ах, он воно що!
Ідемо далі — почалися неосяжні зелені пасовиська. Отари хмарами пливуть, тисячі тонкорунних асканійських мериносів.
— Чекай, — гукаю Оришці, — хіба ти не впізнаєш? Це ж наша Таврія!
Може, і овець тут радіо пасе? Ні, чабан таки є, маячить ген-ген в білому костюмі, як дачник. Підходжу ближче і — кого я бачу? Богдан, мій середульший, вибійник з Червонопрапорного!
— Ти, — кажу, — Богдане, уже овець пасеш?
— Моя, — каже, — черга.
— Черга! А хто ж марганець довбе?
— Як хто? — дивується син. — Сьогодні там товариш Мелешко Логвин Потапович. По графіку якраз йому випало спускатися в шахту.
Дивні, але які справедливі порядки!
Потім я розпитую Богдана, де ж він рятується зі своїми білосніжними рамбульє, коли, приміром, налітає чорна буря.
— Яка чорна буря? — перепитує син здивовано. — Ми про таку не чули.
— Ось ти кинь, — кажу, — свої жарти, Богдане. Дивись, як загордився! Чи ти сам їх мало пережив, чорних бур? Коли тисячі тонн розпорошеного грунту підіймаються разом з посівами в повітря, геть застилаючи собою сонце; коли сухий буран збиває людину з ніг, заносить піском молоді посадки до самої крони; коли в наших південних містах весь день не вимикають електрику, бо від чорної хуртовини темно тоді стає на вулицях і в установах... Забув, чи що?
— От не пригадую, — виправдується син, — хоч бийте мене, тату, не пригадую.