Прадідусь кивнув головою і примружив очі. Я тихенько вийшов і піднявся нагору, до Шкіряної Лізбет. Сьогодні я зовсім не боявся її. Я був надто заклопотаний. Бо в голові у мене вже накльовувався такий вірш, де кожне слово починається з іншої літери в абетковому порядку. Я тільки хотів заримувати його, а потім здивувати прадідуся.
Я взяв чисту соснову дошку та теслярського олівця й зразу почав з великим запалом віршувати. Я хотів показати горішній бабусі, на що здатен.
Я списав усю абетку згори донизу на дошці й до кожної літери почав дописувати слово. Врешті, поморочившись довгенько, я таки справді склав вірша. Тоді я на радощах обняв Шкіряну Лізбет, пустив дошку повзком по драбині й швидко спустився вслід за нею.
— Прадідусю, прадідусю! — гукнув я. — Подумайте лишень: вийшло! Я склав абеткового вірша, такого, як хоче бабуся!
— А ти складав від А до Я? — спитав прадідусь.
— Аякже! Від А до Я.
— Гм, — гмукнув прадідусь. — Дивне діло! — Потім примружив очі, пильно глянув на мене й спитав: — А як ти гадаєш, навпаки — від Я до А — теж можна скласти?
— Ні, нізащо в світі! Це неможлива річ!
— Гм! — знову гмукнув прадідусь. — А як по-твоєму, що звіршував я на оцій дошці?
— Не знаю, прадідусю!
Але враз у мене виринув здогад. Я спитав:
— Невже від Я до А?
— Так, так! — гукнув прадідусь і забігав по вершівні. — Я склав вірша від Я до А. Кожне слово починається з іншої літери в абетковому порядку.
— Ого, прадідусю, які ми молодці!
— Так, я й сам би не повірив! Але давай уже читати. Починай ти!
Прадідусь із поважним обличчям зіперся на одвірок, а я взяв дошку й гордо прочитав труднющого вірша. Він був такий:
Абетка звірів
Андреас
Бачив
Влітку
Гори,
Д
Е
Є
Жуки,
Зайці,
І
Їжаки,
Й
Кроти,
Лисиці,
Мишок
Нори.
Одна
Презлюща
Рись
Сичала,
Тихенько
Ухкала,
Фирчала:
"Х-хто х-ходить?
Це х-хода
Ч-чия?
Ш-ша!
Ща!
Ю!
Я!
— А щоб було видно, що це справжній вірш, я перепишу його у вісім рядків:
Андреас бачив влітку гори,
Де є жуки,
Зайці, і їжаки,
Й кроти, лисиці, мишок нори.
Одна презлюща рись сичала,
Тихенько ухкала, фирчала:
"Х-то х-ходить? Це х-хода ч-чия?
"Ш-ша! Ща! Ю! Я!"
Прадідусь сказав:
— А бодай тобі, та й гарно ж ти звіршував! Ото бабуся подивується! А тепер послухай мого вірша.
І почав:
Морська яхта
Яхта
Юргенса
Щодня,
Швидкохідна,
Чепурна,
Цілу
Хвилю —
Ф
Утів
Триста —
Стрімко
Розтина,
Пружисто.
Обвозила
Нас
Морями:
Лондон,
Кадіс,
Йокогама…
Їй
Іще іти й іти —
Зостається
Ж не
Єдине:
Едінбург,
Дубровник,
Гавр,
Варна,
Балтімор,
Афіни.
Цього прадідусевого вірша я також напишу ще раз у вісім рядків:
Морська яхта
Яхта Юргенса щодня,
Швидкохідна, чепурна,
Цілу хвилю — футів триста
Стрімко розтина, пружисто.
Обвозила нас морями:
Лондон, Кадіс, Йокогама,
Їй іще іти й іти —
Зостається ж не єдине:
Едінбург, Дубровник, Гавр,
Варна, Балтімор, Афіни.
— Прадідусю! — сказав я. — Ох і гарно ж у вас вийшло!
— Як вийшло, так вийшло, — відповів прадідусь. — Але ходімо вже до бабусі. Пора обідати!
Ми понадягали шапки, взяли дошки під пахви й через вулицю, де того дня гуляв дужий вітер, рушили додому. Горішня бабуся ще куховарила, коли ми ввійшли до кухні. Вона мовила:
— Гайда звідси! Тут вам нема чого робити.
— Що ви, бабусю! — гукнув я. — Ми склали два чудові вірші!
— То поставте дошки тут. Я подивлюсь. А вас щоб тут не було! Обідатимемо у вітальні.
Прадідусь і я знизали плечима, вийшли до вітальні й почали гортати "Моряцькі щорічники". Але я не втерпів і вибіг ще раз до кухні.
Горішня бабуся сиділа там за столом і писала.
— Ви віршуєте? — спитав я.
— Ет, вигадаєш! — спалахнула вона. — Звідки в мене час на віршування? Я записую кулінарного рецепта!
— А ви вже прочитали наші вірші, бабусю?
— Так, — відповіла вона, — глянула одним оком. Непогано! Я б не повірила, що таке можна зробити. Та коли не мусиш дбати про чоловіків і про моторний катер, то є час на такі речі. А я, бідолашна жінка, мушу день і ніч надсаджуватись, і варити, і латати, і прати…
— І записувати кулінарні рецепти, — докинув я.
— Аякже, — підхопила бабуся, — І записувати кулінарні рецепти теж доводиться.
Але вона мовила це трохи збентежено, і я здогадувався чому. Та не сказав нічого, а слухняно поніс миску з картоплею в лушпайках до вітальні.
Потім ми пообідали.
Після обіду прадідусь ліг поспати. В такому віці складний вірш, мабуть, утомив його. А я скористався цією нагодою, щоб провідати своїх хворих сестричок Аннекен і Йоганнекен.
Зайти до них я не міг, бо кір — хвороба заразна. Тому я засвистів на вулиці, а вони підбігли до вікна й хихотіли там та кривлялись, як звичайно роблять маленькі дівчатка. Дивилися собі на кінчик носа, щоб очі сходились докупи, або начісували волосся на обличчя, або випинали губи дудочкою.
З півгодини я витримував усе це й дивився з вулиці на них. Та коли нагодився Джонні-Свистун і почав реготати до сліз із моїх дурненьких сестричок, я розсердився й крикнув їм, щоб вони щезли з вікна. І вони справді щезли. Але спочатку висолопили язики.
Джонні-Свистун сказав:
— Дівчиська всі дурні. Ходімо на берег, пограємось у краб'ячі перегони.
Я залюбки погодився й пішов із Джонні вузенькими вулочками горішнього селища до сходів, що зигзагами спускались у діл попід червоним кам'яним урвищем. Ми з'їхали вниз по залізничному поруччю, бо так, по-перше, швидше, а по-друге — цікавіше.
В долішньому селищі ми пішли не завулочками, а широкою Кайзерівською вулицею, що веде до причалів. Там уже висіли на каштанах маленькі зелені їжачки. Але Джонні сказав, що каштани ще не достигли. Він завжди знав такі речі. А ще він знав, що каштанові дерева бувають дуже старі, й розповів мені, ніби в Італії є одне таке дерево, що стовбур його має в обводі шістдесят метрів.
— Те дерево росло ще за часів Нерона! — докинув Джонні.
— Невже? — здивувався я.
— Точно! Мені вчитель розказував, — відповів Джонні.
Ну, коли вчитель розказував, то напевне правда. Але дивно все-таки! Поки ми йшли вниз Кайзерівською вулицею, мені не сходило з думки те дерево.
І раптом Джонні спитав:
— Хлопчак, чому ти примружуєш очі й випинаєш нижню губу?
— Хіба?
— Тепер уже ні, але щойно так робив.
— Ой, Джонні, це означає, що в мене є якась думка! Мені треба чимскоріш до моєї долішньої бабусі! А в краб'ячі перегони пограємося завтра!